Та сама я. Джоджо Мойес

моя дочка, Табіта. Таб?

      Дівчина підвела руку, натягнувши щось на кшталт усмішки, й одразу ж повернулася до свого телефона.

      – Прошу пробачити Аґнес за те, що її тут немає. Вона прилягла на годинку. Голова розколюється. Це були довгі вихідні.

      На коротку секунду його обличчя затьмарила сумна тінь. Нічогісінько в його поведінці не натякало на те, що я бачила лише годину тому.

      Він усміхнувся.

      – Отже… сьогодні ви повністю вільні, а з завтрашнього ранку супроводжуватимете Аґнес усюди, куди вона захоче вирушити. Ваша офіційна посада називається «асистентка», тож від вас очікується підтримка в усьому, що їй захочеться робити протягом дня. У неї дуже напружений графік – я попрохав свого асистента внести вас до сімейного календаря, тож ви отримаєте його електронною поштою, одразу з усіма оновленнями. Краще перевіряйте близько десятої години вечора – саме в цей час ми зазвичай вносимо останні зміни. Завтра ви познайомитеся з рештою нашої команди.

      – Чудово. Дякую.

      Почувши слово «команда», я одразу ж уявила собі футболістів, що працюють у цій квартирі.

      – Що на вечерю, тату? – Табіта поводилася так, ніби мене не існує.

      – Я не знаю, люба. Я думав, ти хотіла кудись піти.

      – Я не впевнена, що переживу це сьогодні. Мабуть, я просто залишуся вдома.

      – Як забажаєш. Тільки подбай про те, щоб Іларія про це знала. Луїзо, у вас іще є запитання?

      Я щосили намагалася пригадати хоч щось.

      – Ой, і мама попрохала запитати, чи ти знайшов ту маленьку картину. Міро5.

      – Люба, я на це більш не куплюся. Картина належить цьому будинкові.

      – Але мама сказала, що це вона обрала її. Вона за нею сумує. А тобі вона навіть і не подобалася ніколи.

      – Не в цьому річ.

      Я перенесла вагу з однієї ноги на другу, не впевнена, чи мене вже відпустили.

      – Ні, тату, річ саме в цьому. Мама неймовірно сумує, а тобі геть начхати.

      – Вона коштує вісімдесят тисяч доларів.

      – Мамі начхати на гроші.

      – Ми можемо обговорити це пізніше?

      – Пізніше ти будеш зайнятий. Я пообіцяла мамі, що вирішу це питання.

      Я невпевнено зробила крок назад.

      – Тут нема чого вирішувати. Ми з нею розрахувалися півтора року тому. Тоді я й поставив крапку. Ой, люба, а ось і ти. Тобі вже краще?

      Я озирнулася. Жінка, яка тільки-но увійшла до кімнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсім не мала на обличчі макіяжу, а її біляве волосся було зібране у вільний вузол. На її високих вилицях злегка виднілося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковість. Я припустила, що вона приблизно мого віку. Вона босоніж підійшла до містера Ґопніка й поцілувала його, обвивши шию чоловіка рукою.

      – Значно краще, дякую.

      – Це Луїза, – мовив він.

      Вона обернулася до мене.

      – Моя нова союзниця, – мовила жінка.

      – Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.

      – Вітаю,

5

Жуан Міро-і-Ферра – каталонський художник, скульптор і графік. Один із найвідоміших митців-сюрреалістів.