Та сама я. Джоджо Мойес

хочу запросити Луїзу також повечеряти з нами, – мовила жінка.

      У повітрі зависла коротка тиша.

      – Луїзу? – перепитала Табіта.

      – Так. Було б непогано познайомитися з нею належним чином. У тебе є плани на вечір, Луїзо?

      – Гм… ні, – затнулася я.

      – Тоді вечерятимеш із нами. Іларіє, ти сказала, що приготувала більше, чи не так?

      Іларія зиркнула на містера Ґопніка, котрий, здавалося, був зайнятий чимось у своєму телефоні.

      – Аґнес, – трохи помовчавши, почала Табіта. – Ти ж розумієш, що ми не їмо з персоналом?

      – Хто це «ми»? Я не знала, що тут є якийсь звід правил.

      Аґнес простягла руку вперед і з демонстративним спокоєм стала роздивлятися свою обручку.

      – Любий? Ти забув дати мені звід правил?

      – З усією повагою, я не сумніваюся в тому, що Луїза дуже мила, – мовила Табіта, – але є певні кордони. І вони існують заради комфорту кожного з нас.

      – Я буду рада, навіть… – почала я. – Я не хочу завдавати будь-яких…

      – Що ж, з усією повагою, Табіто, але я б хотіла, щоб Луїза сьогодні повечеряла зі мною. Вона – моя нова асистентка, і ми проводитимемо кожен день разом. Тому я не бачу жодних перешкод тому, щоб пізнати її хоч трохи краще.

      – Немає ніяких перешкод, – погодився містер Ґопнік.

      – Татку…

      – Перешкод немає, Таб. Іларіє, будь ласка, накрий стіл на чотирьох. Дякую.

      Іларія розширила очі. Вона поглянула на мене, гнівно стиснувши губи, немов уся ця пародія на ієрархію – моїх рук справа, а потім рушила до їдальні й почала рішуче стукати та дзвеніти столовим приладдям. Аґнес тихо видихнула й відкинула волосся з обличчя. А потім змовницьки всміхнулася, крадькома зиркнувши на мене.

      – Ну, що, ходімо за стіл, – мовив містер Ґопнік приблизно через хвилину. – Луїзо, може, ти вип’єш із нами?

      Це була не вечеря, а мовчазне, болісне жахіття. У мене вселяли благоговійний страх величезний стіл із червоного дерева, срібні столові прибори та кришталеві келихи, недоречні для моєї уніформи. Містер Ґопнік здебільшого мовчав та двічі виходив, щоб відповісти на робочі дзвінки. Увага Табіти була зосереджена на айфоні, поки дівчина демонстративно ігнорувала всіх інших, а Іларія подала курку в соусі з червоного вина та спецій із таким обличчям, як сказала б моя мама, немов її віслюк ударив. Можливо, лише я чула той грюкіт, із яким переді мною поставили тарілку, а також невдоволене фиркання Іларії.

      Аґнес майже не торкалася своєї тарілки. Вона сиділа навпроти мене та, час од часу зиркаючи на чоловіка, грайливо балакала зі мною, немов я – її нова найкраща подружка.

      – Отже, це ти вперше у Нью-Йорку, – мовила вона. – Де ще ти була?

      – Гм… мало де. Я пізно почала подорожувати. Декілька років тому я була в Європі, а до того… Маврикій. І Швейцарія.

      – Америка геть інакша. Кожен штат відрізняється від іншого, особливо для нас, європейців. Я відвідала лише декілька, із Леонардом, але таке відчуття, немов усе це різні країни. Тобі тут подобається?

      – Дуже подобається! Я маю намір скористатися кожною