Та сама я. Джоджо Мойес

про свій Нью-Йорк?»

      – Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?

      – Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.

      – Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.

      – Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.

      – По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?

      – А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.

      – А ти якось… нездорово.

      – Саме так я і почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навіть збиває мене з пантелику.

      Я поклала руку на екран, і він слідом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своїй шкірі.

      – Люблю тебе. – Мені й досі було трохи соромно вимовляти ці слова.

      – І я тебе. Я б поцілував екран, але, боюся, ти побачиш лише моє волосся у носі.

      Я склала ноутбук і з усмішкою поринула у світ сновидінь.

      У коридорі хтось верещав. Я прокинулася, нічого не розуміючи, спітніла, частково й досі уві сні, та примусила себе прийняти вертикальне положення. За дверима й справді верещала жінка. У моєму запамороченому мозку пронеслися тисячі думок, заголовки про вбивства, Нью-Йорк і те, як краще повідомити про злочин. На який номер тут зазвичай телефонують у таких випадках? Точно не 999, як в Англії. Я тільки марно ламала собі голову, так і не вживши необхідних заходів.

      – Чого я повинна це терпіти? Чого я повинна сидіти та всміхатися, поки ці відьми мене ображають? Ти не чув і половини з того, що вони сказали! Ти ж чоловік! У тебе у вухах стоїть фільтр на такі речі!

      – Люба, благаю, заспокойся. Будь ласка. Ти обрала недоречне місце і час.

      – Завжди тобі все не те! Завжди тобі заважають сторонні вуха! Може, мені купити окрему квартиру, тільки щоб було де з тобою сваритися?

      – Я не розумію, чому ти так засмутилася через ці дрібниці. Тобі треба просто…

      – Ні!

      Щось гепнулося на дерев’яну підлогу. Від сну не залишилося й сліду, моє серце калатало, мов навіжене.

      Важка тиша.

      – Тепер ти скажеш мені, що це була сімейна реліквія.

      Пауза.

      – Що ж, так, так, була.

      Приглушений схлип.

      – Мені начхати! Мені начхати! Твоя сімейна історія от-от мене задушить! Ти мене чуєш? Задушить!

      – Аґнес, люба. Тільки не в коридорі. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пізніше.

      Я тихенько сиділа на краю свого ліжка.

      Приглушені ридання, тиша. Я трохи почекала, а тоді підвелася й навшпиньки підійшла до дверей, притиснувшись вухом. Нічого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шість вечора.

      Я вмилася і швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зі спальні й завернула за ріг коридору.

      І зупинилася.

      Далі по коридору, біля кухні, лежала молода жінка, згорнувшись у клубок. Старший чоловік, обійнявши її обома руками, напівсидів на підлозі. Одне