Та сама я. Джоджо Мойес

У Кройдовні. Ви знаєте Кройдовн? Ви живете десь поблизу? Він такий великий хлопець, може, ви зустрічалися?

      – Я не була в Кройдоні, – відповіла я. І додала, побачивши, як згасла його усмішка: – Але обов’язково його навідаю, коли наступного разу буду в тих краях.

      – Луїзо, ласкаво просимо до Лавері. Якщо вам щось знадобиться, якщо вам щось незрозуміло, одразу кажіть мені. Я працюю двадцять чотири на сім.

      – Він не жартує, – зауважив Натан. – Іноді мені здається, що він і спить під тим столом.

      Він жестом вказав на тьмяно-сірий службовий ліфт у задній частині вестибюля.

      – Троє дітей, котрим нема ще й п’яти, друже, – сказав Ашок. – Повірте, робота тут рятує мою нервову систему. Не можу сказати те саме про свою дружину. – Він широко всміхнувся. – Справді, міс Луїзо. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг.

      – А як щодо наркотиків, повій та публічних будинків? – прошепотіла я, коли за нами зачинилися двері службового ліфта.

      – Ні. Тільки квитки до театру, бронювання столиків у ресторанах та послуги найкращих хімчисток, – відповів Натан. – Це ж П’ята авеню. Боже мій, чим ти займалася в Лондоні?

      Резиденція Ґопніків становила шістсот п’ятдесят квадратних метрів другого та третього поверхів готичної будівлі з червоної цегли, це дуже рідкісний дуплекс для цієї частини Нью-Йорка, що свідчило про заможність багатьох поколінь сім’ї Ґопніків. Як розповів мені Натан, Лавері – це зменшена копія знаменитої будівлі Дакота, а також один із найстаріших кооперативів на верхньому Іст-Сайді. Ніхто не може купити або продати тут квартиру без схвалення ради мешканців будинку, котрі, як правило, категорично налаштовані проти будь-яких змін. І поки розкішні кондомініуми по той бік парку, з їхніми ресторанами, тренажерними залами, дитячими садками, панорамними басейнами, радо приймали нові грошенята – російських олігархів, зірок естради, китайських сталевих магнатів та мільярдерів, що збили капітал у сфері технологій, – мешканці Лавері насолоджувалися старою доброю класикою.

      Ці апартаменти передавалися із покоління в покоління; їхні жителі вже давно навчилися миритися з системою трубопроводів 1930-х років і навіть припинили боротися за дозвіл змінити щось більш масштабне, ніж перемикач світла, – вони просто мовчки спостерігали за тим, як навколо них змінюється Нью-Йорк, як люди зазвичай мовчки ігнорують жебрака з картонною табличкою.

      Я ледве встигла розглянути велич самого дуплекса, з його паркетною підлогою, високою стелею та дамастовими шторами завдовжки в поверх, коли ми попрямували до приміщення прислуги, що ховалося десь у закутках другого поверху, у самому кінці довгого вузького коридору, який тягнувся з кухні, – аномалія, що була нормою в давнину. Більш нові або реконструйовані будівлі не мають приміщень для прислуги: тепер економки та няні мають виїжджати з Квінсу або Нью-Джерсі на світанку й повертатися додому вже затемна. Але родина Ґопніків володіла цими крихітними кімнатками з самих перших днів життя будівлі. Їх не можна було від’єднати чи продати, і хоч офіційно вони були прив’язані