Та сама я. Джоджо Мойес

я запросив мене пройти вперед. Його погляд не відривався від екрана. Я чекала в кабінці, відчуваючи, як піт від довгої подорожі повільно випаровується з моєї спини. Він підняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями.

      Лише через декілька секунд я усвідомила, що так він просить мій паспорт.

      – Ім’я.

      – Там написано, – відповіла я.

      – Ваше ім’я, мем.

      – Луїза Елізабет Кларк. – Я зазирнула за його стійку. – Хоча мене ніхто не називає Елізабет. Уже після того, як мене так назвали, моя мати усвідомила, що це звучатиме як Лу Ліззі. А якщо промовити дуже швидко, то взагалі виходить якась нісенітниця. Хоча мій тато каже, що це досить підхоже ім’я. Не те щоб я не любила своє ім’я, все ж таки воно моє. Я маю на увазі, навіщо вам такі дивачки у країні. Ха! – Мій голос нервово відскочив від скляної перегородки.

      Чоловік вперше поглянув на мене. У нього були міцні плечі та погляд, під котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Він не усміхався і до того ж дочекався, поки зникне й моя усмішка.

      – Пробачте, – мовила я. – Люди в формі змушують мене нервуватися.

      Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змія, звивалася безліч разів, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей.

      – Якось дивнувато стояти у тій черзі. Відверто кажучи, це найдовша черга в моєму житті. Я вже навіть хотіла розпочати складання свого списку подарунків на Різдво.

      – Покладіть руку на сканер.

      – Він завжди такий великий?

      – Сканер? – Він насупився.

      – Потік людей.

      Але він більш не слухав. Він роздивлявся щось на екрані. Я поклала пальці на маленький сенсор. І тоді задзвонив мій телефон.

      Мама:

      «Ти приземлилася?»

      Я вже хотіла написати відповідь вільною рукою, але чоловік сердито подивився на мене.

      – Мем, користуватися мобільним телефоном заборонено.

      – Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд.

      Я прибрала телефон із його поля зору та нишком відправила їй смайлик.

      – Мета поїздки?

      «Що це?» – миттєво відповіла мама. У телефонному листуванні мама почувається мов риба у воді й тепер робить це швидше, ніж розмовляє. А це вона робить із надсвітловою швидкістю.

      «Ти знаєш, що мій телефон не показує ці маленькі малюночки. Це SOS? Луїзо, скажи, що в тебе все гаразд».

      – Мета поїздки, мем?

      Вуса чоловіка нервово сіпнулися.

      Він повільно додав:

      – Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах?

      – У мене тут нова робота.

      – А саме?

      – Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку.

      На коротку мить брови чоловіка трохи піднялися догори. Він ще раз перевірив мою адресу, вочевидь, щоб переконатися у моїх словах.

      – У чому полягає ваша робота?

      – Це трохи складно пояснити. Щось на кшталт оплачуваної компаньйонки.

      – Оплачуваної компаньйонки?

      – Так, щось типу того. Я працювала на цього чоловіка. Я була його компаньйонкою, а також давала йому ліки, гуляла з ним і годувала. Насправді це не так дивно, як воно звучить, до речі – в нього були паралізовані руки. Ніякого збочення. Насправді моя остання робота скінчилася чимось більшим, бо дуже складно не зблизитися з людьми, за котрими доглядаєш, а Вілл – той чоловік – виявився просто чудовою людиною, і ми… Що ж, ми закохались одне в одного.

      Промовивши це, я вкотре відчула, як на очі навертаються сльози. Я жваво витерла їх рукою.

      – Отже, гадаю, якось так я і працюватиму. За винятком романтичного аспекту. І годування.

      Працівник імміграційної служби мовчки витріщався на мене. Я спробувала усміхнутися.

      – Зазвичай я не плачу під час розмов про роботу. Незважаючи на моє дивне ім’я. Ха! Але я кохала його. А він кохав мене. А потім він… Що ж, він вирішив обірвати своє життя. Отже, це щось на кшталт спроби розпочати все знову. – Тепер сльози безупинно та страшенно недоречно котилися з моїх очей. Я не знала, як їх зупинити. Здавалося, уже ніщо не допоможе. – Пробачте. Мабуть, це через різницю в часових поясах. Вдома зараз була б майже друга ночі, правильно? До того ж я більш про нього не говорю. Я маю на увазі, у мене тепер є новий хлопець. І він просто чудовий! Він фельдшер! І сексуальний! Це як виграти в лотерею хлопців, так? Сексуальний фельдшер?

      Я почала копирсатися у сумочці в пошуках носової хустинки. Підвівши очі, я побачила, що чоловік простягнув мені коробку з серветками. Я взяла одну.

      – Дякую. Отже, у будь-якому разі, мій друг Натан – він із Нової Зеландії – працює тут, і саме він допоміг мені отримати цю роботу, і я поки що не знаю, що саме робитиму, окрім того, що доглядатиму жінку одного багатія, котра страждає від депресії. Але я вирішила, що цього разу я житиму так, як хотів Вілл, бо до цього я робила все неправильно. Все закінчилося