Украдене щастя (збірник). Іван Франко

коло трупа впав я, мов убитий.

      «Цілуй! Цілуй!» – Не встиг я донести

      Поблідлих уст до трупа, аж у нього

      З очей і уст пустилась кров плисти.

      «Убійця!» – крикнув піп край боку мого.

      «Убійця!» – крикнув той, що річ держав.

      «Убійця!» – люд увесь ревнув до того.

      «З ним суд у нас короткий, – проказав

      Помалу речник, – з трупом враз в могилу,

      Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».

      «В могилу з ним! Беріть його на силу! —

      Реве народ. – Валіть його, кладіть

      Труну на нього! Сипте глини, ілу!»

      Я був живий. Ще темний небозвід

      До мене моргав зорями-очима,

      Земля ще пахла й яблуневий цвіт.

      Та я був труп. Надія вже не блима

      В душі, завмерла воля до життя…

      Кінець іде, ніщо його не стрима!

      Простір, і час, і всякі почуття

      Загасли. Темне щось лягло на мене…

      Гуркоче глина… стихло… небуття

      Мене пожерло озеро студене[131].

ЕПІЛОГ

      Другого дня знайшли мене на гробі

      Приятелі. Я сильно простудивсь,

      Бо лиш нічну сорочку мав на собі.

      Пройшло три тижні, поки пробудивсь

      З гарячки й цілковитої нетями

      І ледве що від смерти відходивсь.

      «Якими ти блукаєш манівцями?

      Чого на кладовище ти заліз?

      І хто в сорочці ходить вулицями?» —

      Приятелі питали. Що за біс?

      Я спочатку не тямив ні крихітки,

      Хто, як, чого мене туди заніс?

      Аж як одужав я, вернули свідки

      Тієї ночі – спомини ясні,

      Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.

      В ту ніч в важкій задумі при вікні

      Сидів я, серце мучила тривога,

      Важкі питання сунулись мені:

      «Чи вірна наша, чи хибна дорога?

      Чи праця наша підійме, двигне

      Наш люд, чи, мов каліка та безнога,

      Він в тім каліцтві житиме й усхне?

      І чом відступників у нас так много?

      І чом для них відступство не страшне?

      Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

      Чом працювать на власній ниві – стид,

      Але не стид у наймах у чужого?

      І чом один на рідній ниві вид:

      Безладдя, зависть, і пиха пустая,

      І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»

      І рій тих дум, неначе мла густая,

      Наліг на душу і розради ждав,

      Та не являлася розрада тая.

      А з неба повний місяць заглядав

      На мене й усміхався, білолиций,

      Мене блискучим чаром обкидав.

      «Ходи за мною, може, в снів скарбниці

      Знайдеш для себе дещо, синку мій!

      Ходи, скупайся в забуття криниці!

      І не дивуйсь, коли знайдеш у ній

      Страхіття деякі та дивогляди, —

      Моя є форма, зміст усе є твій».

      Хтів чи не хтів, я мусив сеї ради

      Послухать – сильний був старого чар, —

      І в сонне царство вплив я на огляди.

      Що бачив там, се вам приношу в дар.

      Не

131

Мене пожерло озеро студене… – алюзія з «Божественної комедії» Данте Аліґієрі (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – місце покарання найбільших грішників (зрадників, наклепників і братовбивць), що знаходиться на самому дні пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).