Украдене щастя (збірник). Іван Франко

хлопець хоч куди козак!

      На лихо вдався він проворний,

      Завзятіший од всіх бурлак.

      Та греки, як спаливши Трою,

      Зробили з нею скирту гною,

      Він, взявши торбу, тягу дав.

      Набравши деяких троянців,

      Осмалених, як гиря, ланців,

      П’ятами з Трої накивав[133].

      (Він устає, випростовуєся, бандура бреньчить).

      Вона горить! Та Троя-Україна

      Палає, гине, з серця точить кров.

      Здається, вже остатня їй година,

      Здається, хитрий ворог поборов

      Усе! Здається, вся лягла дружина,

      Всі мури впали, навіть той покров

      Остатній, що ним укривають трупи,

      І той загарбали хижацькі купи!

      Ні, не досить! І в нашому нутрі

      Пройшов пожар, сумує попелище!

      Ми хробачливі в самому ядрі,

      В душі погасло вічнеє огнище

      Живої віри! На страшнім кострі

      Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче

      Схиляються колись так горді чола!

      О мамо! Бідна ти, бездітна й гола!

      Ми всі такі! Що в інших ганьби знак,

      Се ми приймаємо, як хліб насущний!

      У інших ренеґат – у нас добряк;

      У інших підлий – в нас старшим послушний;

      У інших скажуть просто, ясно так:

      Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.

      Не стало встиду в нас! Ми в супокою

      Упідлимось, ще й горді підлотою.

      (Далекий грім, пожежа зближаєся, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід):

      О, так! Он там він, той козак моторний,

      Що вирвався з пожежі рідних хат;

      Не заперечу, вдався він проворний!

      Нехай тут гине, пропадає брат!

      Нехай тут матір шарпа ворон чорний,

      Нехай борців шматує й ріже кат!

      Він рад, що врятував свої Пенати[134],

      Тікає іншої шукати хати.

      П’ятами накивав від тебе, нене!

      Лишив тебе у ранах, у крови!

      Із груди вирвав серце насталене,

      А вткнув якесь собаче – і живи!

      І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!

      Не буде тут роси вже, ні трави!

      Пропала мати, ми ще сеї ночи

      Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очи!

      Там жде нас краща доля, там печені

      Самі нам голубці влетять у рот!

      Хто хоче розкошів – жий в Карфаґені[135];

      Хто хоче вивищиться над народ,

      І слави, й блиску, й злота повні жмені, —

      За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!

      Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!

      Власть-Рим і розкіш-Карфаґен горою!»

      І рушили – народам на наругу!

      Пішли нової матери шукать.

      В серцях згасили навіть тую тугу,

      Що тягне пса у рідній буді спать.

      Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу![136]

      Не чують! Дармо кликать і гукать!

      Ідіть! Несіть народам всім для виду

      Жебрацьку торбу і лице без встиду!

      (Тим часом розвиднюється троха, видно попалені села, поле, вкрите трупом).

      Ох,

133

«Еней був парубок моторний… П’ятами з Трої накивав» – не зовсім точно цитований зачин (перша строфа Частини першої) «Енеїди» І. Котляревського – першого твору нової української літератури (перше повне видання 1842 р.).

134

Пенати – у давньоримській мітології – боги-охоронці, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значенні – рідна домівка, домашнє вогнище.

135

Карфаген – стародавнє місто-держава над Середземним морем у Північній Африці (тепер територія Тунісу), засноване колоністами-фінікійцями 825 р. до Р. Х. На початку ІІІ ст., унаслідок завоювань Північної Африки, Сицилії, Сардинії та Південної Іспанії, Карфаген перетворився на могутню державу, а відтак вступив у військовий конфлікт із Римом. Після поразки в Пунічних війнах (264—146 рр. до Р. Х.) Карфаген був зруйнований римлянами (146 р. до Р. Х.).

136

Пугу! – козацький вигук, умовний сиґнал зв’язку у запорожців.