Украдене щастя (збірник). Іван Франко

немов гадюки,

      то, проте, не оживляє

      їх розмова, спів, ні сміх.

      Хоч розсипані по горах,

      по лісах, ярах і скелях,

      по полянах пречудових

      і оселі, і хатки, —

      то, проте, тиша глибока

      заляга на тих оселях,

      і лежить печать мовчання

      на сотках старечих уст.

      Скрізь тиша, і скрізь мовчання,

      сірий одяг, хід повільний,

      і худі, понурі лиця,

      непритомний, сонний вид.

      Тричі лиш на день по горах

      пролунає голос дзвонів,

      мов проквилить над горою

      стадо дивних лебедят.

      Плачуть жалібно ті дзвони,

      мов нарікання, докори

      на людей, що замертвили

      пречудовий сей куток.

      Що гніздо думок високих,

      школу поривів геройських,

      пристань для орлів змінили

      на сумну тюрму для душ.

II

      На Афоні дзвони дзвонять

      у неділю по вечірні;

      починає Прот великий,

      окликаєсь Ватопед.

      Далі зойкнув Есфігмену,

      загудів Ксеропотаму,

      там Зографу, далі Павлю,

      розгудівся Іверон[146].

      Покотилися по горах

      ті ридання металеві,

      окликаєсь кожда скеля,

      кождий яр і кождий скит.

      І вторують їм зітхання,

      і худі хрестяться руки,

      і несеться тихий шепіт:

      «Cо святими упокой!»

      Ті ридання металеві —

      знак, що хтось розстався з світом, —

      тут нікого не тривожать:

      се щоденна новина.

      Чи то скитник вмер у скиті

      так, як жив, – самотній, тихий, —

      і про смерть його дізнались

      аж у кілька день пізніш —

      тим дізнались, що покійник

      не явився в монастир свій,

      не приніс свою роботу,

      бобу пригорщі не взяв?

      Чи то вмер чернець у кельї,

      пишучи святую книгу,

      Мінею[147], та кіноваром[148]

      в’язні титли красячи?

      Чи то вмер послушник смирний —

      пан колись, чи князь, чи вояк,

      але тут віддавна в кухні

      монастирській послугач?

      Чи то вмер якийсь достойник,

      єромонах чи ігумен —

      тут усім однака шана:

      «Cо святими упокой!»

      Чи то, врешті, хтось живий ще

      сходить на «останній ступінь»,

      покидає світ і волю,

      щоб в печері смерти ждать?

      Глянь, у скелях височенних,

      у стрімких, гранітних стінах,

      що над морським валом висять, —

      чи там гнізда ластівок?

      Ні, се нори жолоблені,

      недоступні, темні ями,

      січені в скалі печери,

      схованки для мев хіба.

      Ні, се нори для аскетів,

      се «остатній ступінь», подвиг

      крайній і безповоротний,

      брама вічности вузька.

      Хто пройшов новицьку службу,

      монастирське

146

…починає Прот великий, окликаєсь Ватопед. Далі зойкнув Есфігмену, загудів Ксеропотаму, там Зографу, далі Павлю, розгудівся Іверон… – Прот, Ватопед, Есфігмену, Ксеропотаму, Зотографу, Павлю, Іверон – назвиафонських монастирів.

147

Мінея (від грец. menaios – місячний) – християнська церковнослужбова книга-місячник, яка містить молитви на честь святих на кожен день року й на реліґійні свята.

148

Кіновар (цинобра) – фарба червоного кольору.