Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Боже! чи ж конець моєї муки?

      Вкраїна вмерла – дай мені спочить!

      Дай ті катовані віддавна руки

      Хоч у могилі без кайдан зложить!

      Змажи нас з пам’яти людей, щоб внуки

      Не знали, як ми мусіли скінчить.

      Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвили,

      З землею наші порівняй могили!

      (Удар грому. Козак западаєся в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюєся, на сході займаєся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тілько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили розкішні кущі, калина, черемха в цвіті).

Козак-невмирака

      (той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його руки робляться енерґічні, голос міцніє).

      Здорово проспався, бачу,

      По-козацьки, сотню літ.

      Ну, та виграю чи втрачу,

      А погляну ще на світ,

      На ту рідну Україну,

      Що колись, як рай, цвіла,

      Що мені над все на світі

      Наймилішою була.

      Хто то в ній тепер панує?

      Хто то в ній тепер живе?

      Як говорить, як співає,

      Покоління те нове?

      Боже, серце жах стискає:

      Адже ж, певно, нині в ній

      Вже ніхто не зна, не тямить

      Нашу мову і пісні!

      Десь калмики та кирґизи

      Топчуть степ, де ми лягли;

      Чудь, мордва, чухна та фіни

      Наші села заняли.

      Боже, пощо з вікового

      Сну мені велів Ти встать?

      Чи щоби з розбитим серцем

      Я в могилу ляг назад?

      (Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню – зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов з віддалення):

      Ой гук, мати, гук,

      Де козаки йдуть!

      Та щаслива тая доріженька,

      Та, де вони йдуть.

      А де вони йдуть,

      Там луги гудуть,

      А перед себе та вражих ляшеньків

      Облавою пруть.

Козак

      (з виразом найвищої радости):

      Боже! Наше рідне слово!

      Наша пісня ще живе!

      І про нас ще пам’ятає

      Покоління те нове!

      Ще співає про козацтво,

      Про його кровавий бій!

      Ах, значить, ще не в могилі

      Той народ коханий мій!

      (Озирається по сцені).

      Ах, значить, оті цвітучі

      Села, ниви і садки,

      Се українські оселі,

      Се України вінки!

      А оті могили-гори,

      Де борці старії сплять,

      Уквітчали любі руки,

      Знать, українських дівчат!

      Ще українець збирає

      Із сих нив для себе хліб,

      І не топче чужениця

      Нашу славу і наш гріб!

      (Поступає ще далі наперед і озирає публіку).

      Ах, а тут! Предивне диво!

      Тайна поміж тайн страшних!

      Се ж Енеєві потомки!

      Та що стало нині з них?

      Ті, що перед сто літами,

      Як згорів наш рідний дім,

      Накивать йому п’ятами

      Не задумались зовсім, —

      Ті