Украдене щастя (збірник). Іван Франко

встали. Ґенерал пугар подвійний

      У руки взяв, до мене наблизився

      І так сказав – блідий та супокійний:

      «Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,

      За те від нас вам слава і подяка.

      Ще хвилечку заждіть, хай щире слово

      Вам висловить старий, тупий рубака.

      Ви демократ, плебей і консеквентне

      Робили те, що мусили, мій друже.

      Ви підняли на нас народ розжертий, —

      Як ворога я поважав вас дуже.

      Як зрадили свою ви рідну справу,

      Як перейшли до тих, що хоч приймають

      Услугу вашу, але вам чужії

      І рівним вас ніколи не признають —

      Тоді для мене вмерли ви, мій пане,

      Сплили, мов гук нестрійного акорду;

      Ми визискали вас, та нині маєм

      Для вас лишень обридження й погорду.

      Не вірте усміхам і компліментам!

      Для нас ви ворог, зрадник і простак.

      Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!

      А се здоров’я ваше п’ю ось так!»

      І о поміст пугар з усеї сили

      Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз

      І прис на тисячі дрібних відломків,

      Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.

      Мертва тиша. Ніхто з присутніх там

      Такого, знать, не надіявсь фіналу.

      Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.

      Забувся й князь, музикам дать сигналу

      Не змігся; клопітно панове вниз

      Схиляли очі, боячись скандалу.

      Лиш я стояв спокійний. Перун блис

      І вдарив, – більш чого мені бояться?

      Безмірний холод, мов кліщами, стис

      У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»

      Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?

      Уста ж безстидно почали всміхаться.

      В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,

      І сей підбіг до мене й нахилився.

      «Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

      Почувши се, князеві я вклонився.

      Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».

      Всім важко стало, вид у всіх змінився —

      І скрізь тиша мертвая залягла.

IX

      І я почав: «Шановний ґенерале,

      Позволь, щоб я тобі сказав два слова.

      Твоя правиця – хай і так, залізна,

      Та думка в тебе, вибачай, – дубова.

      Ні премії від тебе, ні догани

      Я не жадав і о твій суд не стою, —

      А те, що ти сказав ось тут, се доказ,

      Як мало ще знайомий ти зо мною.

      Один мій вчинок своїм ліктем зміряв

      І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».

      От так сліпий в слона обмацав ноги

      І мовить: «Слон подібний є до стовпа».

      Та не в докір тобі се я говорю,

      Ти висловив лиш те, що дума всякий;

      Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,

      Ти виявив і варт за се подяки.

      Тож не тобі одному – як на теє

      Пішло вже, що сказати правду мушу —

      А всьому сьому збору, всьому світу

      Правдиво я свою відслоню душу».

      (При тих словах душная атмосфера

      Прояснилась, розтаяло студене

      Пригноблення,