Украдене щастя (збірник). Іван Франко

гримне слово моє,

      То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

      [І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,

      То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан][71].

      І хоч душу манить часом волі приваб,

      Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

      Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

      Але в нервах ношу все невольницький страх.

      Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну

      І свобідно в лице нікому не зирну.

      Перед блазнем усяким корюся, брешу,

      Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

      Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,

      А все чую, немов я на панськім роблю.

      І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:

      Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

      Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

      Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

      З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;

      Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!

      І хоч часом в душі підіймається бунт,

      Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —

      Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

      Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

      Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть

      І на мене здивовано так не глядіть!

      Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

      Не прийшлось би раба привести вам на світ.

      Вавилонські дівчата, минайте мене,

      Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

      Щоби вам не судилась найтяжча судьба,

      Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»

      Із книги Кааф[72]

* * *

      У сні знайшов я дивную долину.

      Було так ясно, тихо, легко в ній,

      Що бачилось мені: не йду, а лину.

      Сміялася в пишноті весняній

      Природа, пахощами вся облита,

      І скрізь співав пташок незримий рій.

      Сріблом на збоччях хвилював лан жита,

      Верхом шумів-гудів відвічний ліс,

      Внизу була велична тайна скрита.

      Внизу був луг, і з нього вітер ніс

      Такі розкішні пахощі, що груди

      Аж ширшали і дух у тілі ріс.

      А йшли ті пахощі з квіток, що всюди

      Росли – барвисті, дивних форм, яких,

      Мабуть, ніколи не плекали люди.

      Хиляючись до тих квіток палких,

      Я чув, що й спів солодкий з них виходить,

      Мов пасма тонів ніжних і м’яких.

      Між тих квіток дівчат багато ходить,

      Всі в білому, в вінках і скиндячках,

      І одна одну все за руку водить.

      У всіх маленькі кошики в руках,

      І кожду квітку пильно оглядають,

      Пестять і підливають на грядках.

      Не рвуть квіток співучих, та зривають

      Із кождої ростинки по листку

      І бережно у кошики складають.

      І, бачачи забаву їх таку,

      Я мовив: «Нащо ті листки, дівчата?

      На лік, на страву їх рвете яку?»

      І мовила одна: «Рвемо для свята.

      І не на лік, бо для здорових се;

      І не на страву – сита наша хата.

      А

71

Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).

72

Назва циклу відсилає до пам’ятки середньовічної літератури – «Книги Кааф» (повніша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сирѣчь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збірника діялогів на морально-реліґійні теми, укладеного на основі вибраних свідчень єпископа, автора 5-томової «Історії церкви» Теодорета Кірського (бл. 386—457) про старогебрейські вірування та старозаповітні храмові обряди.