Украдене щастя (збірник). Іван Франко

як день, що йде понуро-сльотно.

      Чи то не зависть по душі щипає?

      Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,

      А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…

      Мабуть, вночі до подушки заплачеш!

Ф. Р

      Дівчино, каменю дорогоцінний,

      Затоптаний в болото, тванню вкритий,

      Та й досі в блиску свойому нетлінний!

      На тебе я дивлюся сумовитий:

      Який багатий скарб чуття й любови

      Марнується розтоптаний, розбитий!

      Огонь, що так горить у твоїй крови,

      Нагадує мені часи старії,

      Коли чуття не гнули ще в окови.

      Така, як ти, колись в Александрії[75],

      Співаючи, по вулицях ходила

      Під іменем Єгиптянки Марії[76].

      І так, як ти, й вона тоді твердила:

      «Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,

      До мене йди і попускай вудила

      Своїм бажанням! Я не для заплати,

      А через той огонь, що в жилах грає,

      В свої обійми рада всіх приняти!

      В кого жура сон ніччю пожирає,

      Хто радощів не має з ким ділити,

      Хто пристрасти пожежею згорає,

      Хто в праці гнесь, без діл не може жити —

      До мене йдіть! Я всім на своїм лоні

      Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

      Благословлю уста твої червоні

      І очі ті безсоромно огнисті —

      Дві зорі на рум’янім небосклоні!

      І груди ті прегрішні і пречисті,

      І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний,

      Що закрива безодні горя мглисті.

      І лад той навіть клясти я нездібний,

      Що впхнув тебе в безодню ту без тями:

      З усею поганню він був потрібний,

      Щоб розвалить міцну стіну між нами,

      І дав нам здибатись, і полюбиться,

      І розійтись розбіжними стежками.

      Не раз іще твій вид мені присниться,

      Не раз іще ім’я твоє кохане

      Прошепчу я тужливими устами.

      Благословлю тебе. Де лиш постане

      Нога твоя, нехай там радість сяє,

      Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.

      І ти не думай, що тебе чекає!

      За тим, що щезло, – безхосенні жалі,

      А напереді смерть усіх спіткає.

      В бруднім завулку, в ясному шпиталі

      Чи власнім ліжку – всім одна дорога!

      Найкраща чвірка не заїде далі.

      А ти не дбай, і доки тільки змога,

      Сій радощі, плекай любовні мрії

      І жаль гони від свойого порога

      За прикладом Єгиптянки Марії.

* * *

      Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

      Я змерз. І випало з холодних пальців

      Перо. І мозок стомлений відмовив

      Вже послуху. В душі глибока павза.

      Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо

      В ній не ворушиться. Завмерло все,

      Немов гнилий ставок в гущавині,

      Якого темну воду не ворушить

      Вітровий подих.

      Але цить! Се що?

      Чи втопленики з болотного дна

      Встають і з хвиль вонючих простягають

      Опухлії,

75

Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства.

76

Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910).