Украдене щастя (збірник). Іван Франко

вмить

      процвітало, як фіялка,

      щоби серце звеселить;

      ті самі бліденькі щоки,

      де легенький рум’янець

      ледве тлів, мов у глибокій

      шахті тліє каганець;

      де так рідко грала радість,

      сміх зовсім негусто ріс,

      де у хвилях самотини

      бачив я перлини сліз;

      те саме чоло блискуче,

      де яснів широкий ум,

      сильна воля панувала

      над роями бажань, дум.

      Мигнув сей чудовий образ

      і щезає, і зника,

      і мене за серце вхопив,

      мов могутняя рука.

      Затріпалось бідне серце,

      рветься, грає і летить,

      щоб оте лице кохане

      вічно в собі закріпить.

      Та дарма! Воно пропало!

      Глянь: побитий градом лан…

      Повінь… Що ж то? Над своєю

      я уявою не пан?

      Воскресни, мій тихий раю,

      моя туго молода,

      моя муко незабутня,

      моя радосте бліда!

      Моя розкоше болюща,

      моє щастя, аде мій,

      де в розпуці я солодкість,

      в дрожі – знаходив спокій!

      Та даремно! Не воскресне

      те, що вклалось спочивать!

      Згоєні на серці рани

      не так легко розірвать.

      Навіть і найтяжче горе

      як в могилу віддасте,

      то засиплеться помалу

      і травою поросте.

      Лиш вряди-годи з могили,

      наче з-за зелених рам,

      блиснуть очі і чудове

      личко усміхнеться нам;

      мигне промінь того щастя,

      що – здається нам в ту мить —

      все життя нам ясним сонцем

      було б мусило світить.

      Мигне, блисне і загасне!

      Сили давньої нема,

      чар погас, хіба зітхання

      тихо груди підійма.

      Із книги «Semper tiro»

      (Львів, 1906)

      Semper tiro

      Цикл

Semper tiro[46]

      Життя коротке, та безмежна штука[47]

      І незглубиме творче ремесло;

      Що зразу, бачиться тобі, було

      Лиш оп’яніння, забавка, ошука,

      Те в необнятий розмір уросло,

      Всю душу, мрії всі твої ввіссало,

      Всі сили забира і ще говорить: «Мало!»

      І перед плодом власної уяви

      Стоїш, мов перед божеством яким,

      І сушиш кров свою йому для слави,

      І своїх нервів сок, свій мозок перед ним

      Кладеш замість кадила й страви,

      І чуєш сам себе рабом його й підданим,

      Та в серці шепче щось: «Ні, буду твоїм паном».

      Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,

      Та Муза! Вабить, надить і манить,

      Щоб виссать «я» твоє, зробить з тебе начиння

      Своїх забагань, дух твій спорожнить.

      Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:

      «Ти будеш майстром, будеш паном тонів,

      І серць володарем, і владником мільйонів».

      О, не дури себе ти, молодая ліро!

      Коли в душі пісень тісниться рій,

      Служи богині непохитно, щиро,

      Та панувать над нею і не мрій.

      Хай спів

46

Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збірки, циклу і вірша – скорочений варіянт афоризму римського поета Марка Валерія Марціяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.

47

Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лікаря й мислителя Гіппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вічне, а життя коротке».