Украдене щастя (збірник). Іван Франко

мете юрбою,

      Смерть мете косою,

      Лиш метелик не мете нічим.

ПРИТИЧИНА

      Мамцю, мамцю, що мені?

      Щось, мабуть, зовсім погане!

      Мій спокій, мов свічка, тане,

      А в серденьку, як в млині.

      Щось туркоче, щось біжить —

      Тихо-тихо, то знов крепче,

      Щось співає, свище, шепче,

      А все згідно: «Жить! Жить! Жить!»

      Без причини я сміюсь,

      Без причини гірко плачу,

      Щось у млі рожевій бачу,

      Всіх люблю і всіх боюсь.

      Спать не можу й бачу сни:

      Десь немов садок розкішний,

      В нім квіток рядок утішний

      В тихім сяєві весни.

      Між квітками тими й я.

      А в садку музика грає,

      Рій метеликів гуляє…

      Мамко, мамочко моя!

      А між ними там один

      Пишнокрилий, срібнолатий…

      Ах, якби його спіймати!..

      Ґрації[55] якоїсь син.

      Він крильцями тріпотить —

      Весь рожевий, тло зелене —

      Все круг мене, все круг мене

      Відлетить, то прилетить!

      Мамцю, мамцю, що се є?

      Чи метелик, чи горобчик,

      Чи рожевий, гарний хлопчик

      Мені спати не дає?..

      Із циклу «На старі теми»

* * *

      Не лѣпо ли ны бяшетъ, братіѥ?..[56]

      Чи не добре б нам, брати, зачати

      Скорбне слово у скорботну пору,

      Як мужам до мужеського збору,

      Не як дітям у дзвінки бряжчати?

      Вирядім ми слово до походу

      Не в степи куманські[57] безконечні,

      А в таємні глибини сердечні,

      Де кують будущину народу.

      Потопчімо там полки погані,

      Що летять на душу, як тривога,

      Смагу сиплють з огняного рога

      І кинджал ще обертають в рані.

      Вирвім з коренем ту коромолу,

      Що з малого гріх великий робить,

      Що нечайно брата братом гнобить,

      Щоб засісти з ворогом до столу.

      Чи ще мало в путах ми стогнали?

      Мало ще самі себе ми жерли?

      Чи ще мало нас у ликах гнали?

      Чи ще мало одинцем ми мерли?

* * *

      Блаженъ мужъ, иже не идетъ

      на совѣтъ нечестивыхъ[58].

      Блаженний муж, що йде на суд неправих

      І там за правду голос свій підносить,

      Що безтурботно в сонмищах лукавих

      Заціплії сумління їм термосить.

      Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

      Коли заглухне й найчуткіша совість,

      Хоч диким криком збуджує громаду,

      І правду й щирість відкрива, як новість.

      Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку

      Стоїть, як дуб посеред бур і грому,

      На згоду з підлістю не простягає руку,

      Волить зламатися, ніж поклониться злому.

      Блаженний муж, кого за теє лають,

      Кленуть, і гонять, і поб’ють камінням;

      Вони ж самі його тріумф підготовляють,

      Самі своїм осудяться сумлінням.

      Блаженні всі, котрі не знали годі,

      Коли

55

Ґрації – у давньоримській мітології – три богині краси, радости й жіночої чарівности. Відповідник у давногрецькій мітології – харити (Аглая, Євфросинія, Талія).

56

Епіграф – зачин «Слова о полку Ігоревім».

57

Куманські степи (інша назва – Кипчацькі) – давня назва південних степів між Дунаєм і Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половці (інша назва – кипчаки).

58

Епіграф – зачин 1-го Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).