Одна хвилина для нісенітниць. Ентоні де Мелло

цьому чоловікові, – сказав Майстер. Учень кинув монету в його шапчину.

      – Тобі слід було торкнутися своєї шапки на знак поваги, – сказав Майстер.

      – Чому?

      – Так завжди слід робити, коли даєш милостиню.

      – Але ж він все одно нічого не бачить.

      – Може – так, а може, й ні, – відказав Майстер. – Можливо, він тільки вдає з себе сліпого.

***

      Монастир з часом став перенаселеним і вже потребував більшого приміщення, тому один багатій виписав чек на мільйон доларів і поклав його перед Майстром. Той узяв чек у руки із такими словами:

      – Дуже добре. Я прийму його.

      Багатій лишився незадоволений: сума була чималенькою, а Майстер навіть не подякував йому.

      – У цьому чеку мільйон доларів, – нагадав він.

      – Авжеж, я помітив.

      – Навіть при тому, що я чоловік заможний, це все ж величезні гроші.

      – То ти хочеш, щоб я тобі подякував?

      – Ти просто зобов’язаний це зробити.

      – Хіба це я маю дякувати? Вдячним має бути той, хто дає.

***

      Майстрове ставлення до служби соціальної допомоги хоч кого могло збити з пантелику. Часом він підтримував це починання обома руками. А іноді виказував до нього повну байдужість.

      Пояснення, які він давав своїй непостійності, були не менш загадкові.

      Він казав:

      «Той, хто хоче робити добро, має стукати в двері. Для того, хто любить, – двері завжди відчинені».

***

      Якось один турист сказав Майстрові:

      – Люди в твоїй країні бідні. Але вони не виглядають заклопотаними.

      На що Майстер відповів туристові:

      – Це тому, що вони ніколи не дивляться на годинник.

***

      Одному учневі довелося щодуху бігти додому, зачувши звістку, що його дім охопила пожежа. Учень був уже в літах, і кожен висловлював йому співчуття по поверненні. Все, що сказав йому Майстер, було: «Це полегшить тобі зустріч зі смертю».

***

      – Просвітлена людина, – сказав Майстер, – та, яка бачить, що все в цьому світі є досконалим, саме таким, яким має бути.

      – А як щодо садівника? – запитав хтось. – Він теж досконалий?

      Монастирський садівник був горбанем.

      – Для того, чим йому найменовано бути в житті, – сказав Майстер. – Наш садівник – це досконалий горбань.

***

      Уявлення про досконалість всього існуючого на цьому світі – це вже було занадто для Майстрових учнів. Тож Майстер вклав його у формулювання, котрі вони були здатні осягнути. «Бог сплітає досконалі візерунки нитками нашого життя, – сказав він, – і в хід ідуть навіть наші гріхи. Ми просто не можемо бачити цього з тієї причини, що дивимося на цей гобелен зі зворотного боку». І, більш вичерпно: «Те, що для когось виглядає як блискучий камінець, в очах ювеліра є діамантом».

***

      Один журнал, що поширювався на всю країну, поглузував з Майстрового вчення, і учнів це неабияк занепокоїло.

      Та Майстра це анітрохи не збентежило: «Чи може щось бути по-справжньому правдивим, – казав він, – якщо цього ніхто не захотів підняти на сміх?»

***

      В свої молоді роки