Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

вже шмат дороги, аж тут лис обернувся і каже:

      – А не забудь, пане-брате, записати в своїй дорогоцінній книзі про сьогоднішню зустріч. Тільки жодних похвал мені, жодних фіміамів! Напиши просто, що ти зустрів великого приятеля людства на прізвище Салко (про прізвище не забудь) – великого вченого, автора численних творів, словом, лиса зовсім незвичайної вдачі, який заслуговує на найбільше довір’я як у гусятників, так і в усіх власників курей та качок. Розумієш, любий друже, вроджена скромність не дозволяє мені говорити багато про свої чесноти, зупинюсь лише на коротенькій згадці – решту залишаю твоїй уяві.

      Вони обнялися, як брати, і пішли далі.

      А вже до підземелля почало просочуватись щораз ясніше, щораз рожевіше світло, і щораз більше тепла проникало зверху.

      Коли прийшли до місця, де під спорохнявілим пнем був вихід, лис вискочив і, крикнувши товаришеві «до побачення», зник у густих зарослях.

      Від запаху вологого моху й трави, що тільки виткнулася із землі, у Кошалека-Опалека запаморочилася голова. Він сів на торішній шишці і хвилинку відпочивав перед дальшою дорогою, радий, що доля звела його з таким благородним звіром.

      VIII

      Сидить ото собі учений Кошалек-Опалек на шишці, аж гульк – іде селянин. В кожушині, шапці, постолах, на плечі – сокира, полотняна торба на мотузці, – звичайний собі лісоруб. Іде до лісу, розглядається по небу, видно, весело йому, бо насвистує.

      Кошалек думає собі:

      «А що коли запитати в цього селянина, чи прийшла вже весна?»

      Але відразу ж, надувшись, запишався з великої мудрості і мовив сам до себе:

      «Не личить ученому мужеві позичати розуму в мужика…»

      А лісоруб саме проходив біля нього. Глянув знічев’я убік і бачить – на шишці щось стирчить, надуте таке, аж кругле. Думав, що це порхавка, і, зачепивши ногою, пішов собі. Та хоч ледве торкнувся постолом краснолюдка, учений Кошалек-Опалек перевернувся і разом з шишкою покотився в якусь яму. Щастя хоч, що чорнильниця була добре заткнута й міцна.

      Затримавшись у ямці, вчений літописець помацав потовчені ребра і, переконавшись, що вони цілі, скривився і сплюнув.

      – Тьху з такою халепою! Грубіян препоганий! А я ще хотів вступати з ним у розмову… Ото б ускочив… Інакше треба взятися за цю справу.

      Він потер пальцем свій довгий ніс і задумався. Раптом стукнув себе по лобі:

      – Як же мені знати, чи прийшла весна, чи ні, коли я не виміряв її дорогу по світу!

      І зараз же почав уважно розглядатися, з чого б то влаштувати подобу земної кулі і виміряти по ній дорогу весни.

      Раптом глянув убік – аж по стежці тупцяє їжак: шпильки наструнчив, мордочку висунув, на спині яблуко. Кошалек-Опа-лек дуже зрадів і, чемненько привітавши їжака, попросив у нього яблуко. Їжак злякався: що воно за такий малий чоловічок? А що совість мав нечисту, бо яблуко це вкрав уночі в одної господині й ніс до своєї ямки, то й кинувся чимдуж тікати. Згорнувшись у клубок, покотився з гори, як м’яч.

      – Стій, стій! Зажди! – гукнув Кошалек-Опалек