Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька

захоплено слухали, хоч він нічого й не говорив. По хвилині промовив:

      – Як довго то тривало – не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потім часи почали мінятися. Не стало добрих володарів з роду Леха. А ті нові, що настали, весь час бились між собою, бо їх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарешті, народові ті чвари, і він прогнав заколотників геть і знов обрав собі одного володаря.

      Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею – знов прийшла буря.

      Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.

      Князівна, однак, не хотіла за німця…

      – А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. – То була Ванда.

      – І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

      І давай одна поперед одну затягати:

      В нашій землі лежить Ванда,

      Що не хтіла німця…

      Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:

      – Не хотіла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?

      Ми не знаємо…

      – Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає…

      – Егеж! – поважно притакнули хлопці.

      – Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі – то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками… Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.

      Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир – усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.

      Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.

      – Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелі?

      – Чого кричиш? – обірвав її Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це ті Попелі, що одного з них миші з’їли.

      – Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.

      А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповідав далі:

      – По-різному розказують про тих мишей – і так, і сяк. Давні то часи, і сьогодні вже ніхто не дізнається, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не миші були, а боженята, зодягнені у мишачі кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попіль – зовсім поганий володар, вони юрмою кинулись