Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

серед них немає жінки, яка нас цікавить?

      – Я брав до уваги деякі припущення. Насамперед – вік. Оскільки Яцек побрався з тобою десь років три тому, він уже напевно не сумнівався, що колишня дружина покинула його назавжди й не буде розшукувати. Аби дійти такого висновку, йому потрібен був час – від двох до трьох років. Отже, маємо щонайменше вісім років. Вийти заміж вона могла не раніш, як у вісімнадцять. Вісімнадцять та додати вісім – буде двадцять шість, це мінімальна межа її віку. Одначе нам треба визначити й максимальну. Тут справа складніша. Вісім років тому Яцекові було двадцять чотири. Таким молодикам часто подобаються жінки, набагато старші од них. Скажімо, сорокарічні. Але тут мусимо зважити на одну обставину. Тая жіночка після шлюбу покинула Яцека. А ти сама з часом переконаєшся, що підстаркувата жінка взагалі не дуже схильна кидати чоловіка, а тим паче молодшого від себе.

      – Дядечку, ви – геній, – переконано мовила я.

      – До цієї гадки не ти дійшла першою, – кивнув головою дядько. – Ти друга. Перший був я сам. Отож слухай. Усе це говорить, що на той час ця особа вважалася ще молодою і мала успіх у чоловіків. Тоді їй було років двадцять вісім, не більше. Двадцять вісім та додати ще вісім – буде тридцять шість. Виходить, цій «пані Б.», яку ми розшукуємо, може бути від двадцяти шести до тридцяти шести років. Тепер щодо її зовнішності. Наскільки я знаю, Яцекові подобаються жінки певного типу. Високі на зріст, біляві, темноокі. Отже, й тут маємо деякі прикмети. Опріч того, я ладен присягнутися, що «пані Б.» гарна, ба навіть вельми. Можна ще припустити, що вона тактовна й має пристойні манери.

      – Чому ви так думаєте? – здивувалась я.

      – Бо якби то була просто авантюристка, вона б звернулася до тебе, а не до Яцека. Зчинила б гармидер, найімовірніше – прилюдно. А зараз підсумуємо: це молода, вродлива, висока білявка з темними очима, добре вихована. Такої, власне, я й шукаю.

      – Дядечку, ви янгол!

      – До певної міри, – погодився дядько. – Бачиш, мала, янгол – то безтілесний дух, здатний проходити крізь стіни. Такому гроші ні до чого. І коли вже він бере на себе роль детектива, йому не треба когось підкупати, ані сидіти в готельних ресторанах. А на це ж бо потрібні гроші.

      Я схопилася з місця, щоб принести сумочку, але дядько спинив мене порухом руки.

      – Е ні, мала. Я взявся допомогти тобі з двох причин: по-перше, це й мене цікавить, а по-друге, хочу зробити тобі приємність. Ніяких грошей у тебе я не візьму. Та й взагалі не згадував би про них, але останнім часом мені аніяк не таланить у грі. Всі пристойні партнери, замість приходити грати, розтринькують свої грошенята десь-інде. От хоч би твій Тото. Йому нічого не варто викинути на вітер кілька сот злотих. Грає ж він, між нами кажучи, як теля. А оце вже два тижні й разу не заглянув до клубу.

      Мене це здивувало. Я знала, що Тото майже щодня відвідує Мисливський клуб. Але навряд щоб туди пускали дядька Альбіна. Про всяк випадок я спитала:

      – Ви, дядечку, про Мисливський клуб?

      – Ну що ти! – він іронічно скривився. –