Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

найманий танцюра?

      – Ні, навіть не те. Та й що мені до нього! Ти ж знаєш, як я кохаю Павела. А той новак підмовляє мене на зраду. Я в страшенній скруті. Він-бо прибрав мене до рук і погрожує, що розповість про все чоловікові й Павелові.

      – О, це вже неприємно, – зауважила я. – А чи не вимагає він грошей від тебе?

      – Та що там гроші! Я згодна сто разів заплатити йому, але він закохався в мене до нестями. Ти навіть не уявляєш, який він безжальний та жорстокий. А найгірше те, що Павел починає стежити за мною.

      Я знизала плечима.

      – Не розумію тебе, люба. Якщо він і розповість щось твоєму чоловікові чи Павелові, то ти ж можеш усе заперечити просто йому в вічі.

      – На жаль, не можу, – зітхнула Гальшка. – Я допустилася страшенної необачності. У нього мої листи. Ех, коли б ті листи та якось відібрати у нього, тоді – я вільна. Він буквально шантажує мене ними. Що робити… що робити?

      – Щиро співчуваю тобі, – мовила я і подумала, що ми з нею опинилися майже в однаковому становищі. Але моє, звісно, набагато гірше. Ах, якби я могла їй про все розповісти! Тоді б вона знала, що таке справжня драма.

      Поки я одягалася, Гальшка почала прохати:

      – Люба, ну порадь мені, що маю робити. Це ж просто жах – жити в безнастанній тривозі між трьох шалено закоханих мужчин. Не знаю навіть, і що5 вони знайшли в мені особливого. Я ж бо така сама, як і всі. Хіба що трохи тої вроди…

      – А ти не намагалася викрасти ті листи?

      – То все марно. Він тримає їх під замком.

      – А пам’ятаєш, що в них написано? Може, там нема нічого такого, що компрометує тебе?

      – Ого! Вистачило б Каролеві як привід до розлучення. А втім, навряд щоб він розлучився зі мною, бо я певна, що жити без мене йому несила. І все ж я не можу допустити, щоб ті листи потрапили йому до рук.

      Я здивовано зиркнула на неї. Невже вона не знає того, що ні для кого давно не таємниця? Адже той її Кароль уже хтозна-відколи плутається з іншими жінками. Чи вона справді нічого не знає, чи так хитро прикидається?

      – Крім того, цей негідник мешкає на Познанській, за три будинки від Павела. Можеш собі уявити, як я потерпаю, щоб вони не здибались…

      – О, це таки жах, – погодилась я. – На твоєму місці я б, мабуть, його вбила… Ну, а ти не пробувала попрохати когось побалакати з ним? Адже твій брат офіцер, він чоловік хоробрий. Міг би піти до того шантажиста…

      – Ой ні, ні. Я нізащо не зважилася би признатися Владекові. Хіба ти його не знаєш?! Він же порвав би зі мною будь-які стосунки. Я певна, що він ніколи не зраджував своєї дружини. То такий мораліст… Слово честі, я вже радше звірилася б Павелові.

      Раптом у мене сяйнула чудова ідея.

      – Слухай, Гальшко! А що, якби я з ним побалакала?

      – З Павелом?

      – Та ні, з отим… Не може ж він бути мерзотник без честі й совісті. Я постараюся його переконати.

      – Ні-ні. Це нічого не зарадить, – заперечила Гальшка. – То чоловік, позбавлений будь-яких людських почуттів. А проте, віриш, він так мене кохає…

      – І все ж можна б ризикнути. Зрештою, не з’їсть же