Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

все-таки безпорадні перед нами, ці чоловіки! Щоправда, мені всього лише двадцять три роки, і, коли б хто сказав, що я вродлива, це не була б для мене новина.

      Тієї ночі в його любощах знову було стільки запалу й жаги, що я мало не сказала: «Ти нагадуєш мені людину, яка п’є більше, ніж їй того хочеться, наче має опинитись у безводній пустелі».

      Так, я, безперечно, кохаю його. Коли він лежить отак із заплющеними очима, я намагаюсь уявити собі ту, іншу. Чи вона гарна? Чи молода? Чи схожа на мене? Я завважила, що Яцек залюбки накидає оком на Люсю Чарноцьку, а Люся такого ж типу, як я.

      Зненацька я спитала:

      – А скажи, Яцеку, ти кохав колись раніше?

      Повіки йому сіпнулись, проте він усміхнувся, не розтуляючи їх.

      – І колись, і тепер, і завжди кохатиму.

      – Ти не крути – адже знаєш, про що я питаю. Чи кохав ти іншу жінку?

      Яцек довго мовчав, нарешті відповів:

      – Один раз… Давно вже… Здавалося, що кохав…

      Серце в мене закалатало дужче – я зрозуміла, що він каже про неї. Безсумнівно: Яцек не підозрює, що я про щось догадуюсь. Отже, треба кувати залізо, поки гаряче.

      – А чому ти сказав «здавалося»? – недбало запитала знову.

      – Бо то не було справжнє почуття. Коротке запаморочення та й годі.

      – А вона?…

      – Що «вона»?

      – Вона тебе кохала?

      Яцек закопилив губу і відказав:

      – Можливо… Не знаю… Мабуть, що ні.

      – Ви були коханцями? – спитала я без притиску.

      Чоловік скоса глянув на мене.

      – Облишмо цю розмову. Вона мені не вельми приємна.

      – Гаразд, – погодилась я. – Хочу тільки знати, чи ти з нею стрічаєшся?

      – З якої б то речі? – знизав плечима він. – Я не бачив її вже багато років.

      Він, як видно, не дуже повірив, що я так легко залишу цю тему, бо подивився на годинник і сказав, що час уже спати. Отож він пішов до себе, а я до пізньої ночі не могла заснути й сушила собі голову тим, як мені діяти далі.

      Найлегше було б поговорити з ним по щирості і сказати просто у вічі: «Я повелася нечесно. Відкрила листа, адресованого тобі, і з нього дізналася, що ти двоєженець, що ти вже мав дружину і обдурив мене, видавши себе за парубка. Отож я маю право вимагати пояснень».

      Цікаво, як повівся б тоді Яцек? З його вразливістю, з його гіпертрофованим почуттям власної гідності… Передусім, із суто чоловічою логікою, він вичитав би мені за отого листа, що його я так необачно відкрила. А тоді, виведений на чисту воду, скомпрометований і принижений, можливо, й зненавидів би мене за те, що я підступно виявила його таємницю. Може, покинув би мене й вернувся до тієї жінки? А то й – хто зна – чи не пустив би собі кулю в лоба?

      Звісно, я могла б запобігти цьому, могла б запевнити його, що мої почуття до нього лишилися незмінні, і допомогти йому дати відсіч тій шантажистці. Та в кожному разі ця ганебна історія назавжди запала б між нами чорною тінню. Сама думка про те, що я знаю про його злочин, зрештою викликала б у ньому неприязнь до мене. Адже Яцек ніколи більше не