Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович

вже, напевно, казав тобі, – обізвався дядько, вітаючись зі мною. – Напевно, розповів уже, що вчора я програвся до нитки.

      – Еге ж, згадував, що не йшла вам карта.

      – Останнім часом мене переслідують невдачі. Мушу признатися, що лишився майже без гроша.

      Я вирішила змусити його взяти у мене гроші. Звісно, я не могла признатися, що його програш лежить у мене в сумочці, але запропонувала йому позичку.

      Я дала тисячу злотих, а дядько написав розписку за всією формою, хоч я намагалася переконати його не робити цього.

      Потім я розповіла дядькові про своє відкриття: що та жінка мешкає в «Брістолі».

      – Зараз же звідси поїду та й розпитаю портьє. Одначе ти маєш сказати мені точну годину того дзвінка.

      – Зараз спитаю Юзефа.

      Я попрохала дядька, щоб він зачекав, і пішла розпитати Юзефа. На жаль, він докладно не пам’ятав. Сказав мені, що то було десь близько десятої.

      Тим часом, як я розмовляла з Юзефом, сталося те, що належало передбачити: до вітальні впхалася тітка Магдалена. Позирнула, сказала «перепрошую» і вийшла, але напевне встигла придивитися до дядька. Щоправда, вона його не знає і ніколи раніш не бачила, але ж то така язиката, що не забариться роздмухати з цього цілу історію.

      Тільки-но спровадила дядька, тітонька вже чекала на мене в кабінеті. Треба було хутко щось вигадати.

      – Що то за пристойний пан? – запитала тітка Магдалена.

      – Ах, пусте, – відказала я як могла байдуже. – Приходив з приводу тієї ділянки на Жолібожі. Я сказала йому, що чоловіка нема у Варшаві, а я з його справами не обізнана.

      Оскільки я умовилася з Тото на третю, то поклала собі утнути йому добрячу штуку і зателефонувала до Мушки Здроєвської. На щастя, застала її вдома. Запросила Мушку на обід до «Брістоля», ані словом не згадуючи про Тото, сказала лише, що буде Домінік Мірський і, може, хтось із його приятелів. Відмовитися вона, звісно, не могла. Через півгодини я під’їхала до неї машиною і не могла натішитися з її вигляду: Мушка занадто підмалювала брови і нацупила кумедний капелюшок. Мірський із Тото вже чекали у вестибюлі, і настрій їм одразу зіпсувався. Педантичний Мірський дратувався з нашого майже півгодинного запізнення. Тото був прикро вражений, коли побачив зі мною Мушку. Робив такі міни, мов індик, що наковтався ріні. На краще він і не заслуговував.

      У ресторані було велелюдно. Якби Тото не зарезервував столика, нам довелося б піти ні з чим. Знайомих безліч, і здебільшого з провінції. В такому товпиську годі було побачити особу, задля якої я сюди прийшла. Тому я зайнялася Мушкою, обсипаючи її такими надміру захопленими компліментами, що треба бути наївною, як вона, аби сприйняти все те за щиру правду. Мало не за кожним словом я зверталася за підтримкою до Тото, і він, хоч і скручувався щоразу, мов той штопор, а все ж мусив потверджувати мої компліменти. Атож, то була чудова забава.

      В ресторані стало вільніше, і я побачила дядька Альбіна. Він сидів при столику біля вікна з якимось непримітним з виду молодиком і щось писав на листівці. Я була певна, що воно пов’язане з нашою справою.

      І справді,