Название | Камiнна душа (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Гнат Хоткевич |
Жанр | Литература 20 века |
Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
Издательство | Литература 20 века |
Год выпуска | 1911 |
isbn | 978-966-03-5461-6, 978-966-03-5890-4 |
– Ану!
Хлопчик скочив з вориння, борзо розіклав і, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопінням головою, але потім, широко переступаючи ногами, бігли через грань до загороди.
– Напаслася! Напаслася! – радісно підкрикувала Анна.
А ватра тим часом гасла, мертвіла грань, темнота ставала смілішою. Та Штефан, як тільки перейшла остання скотина, набрав із купи оберемок глогу і кинув у мертвіючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотіла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.
– Підкидай, – коротко сказав Штефан жінці.
– Нічо, нічо. Мемо з їмостечков підкладати вбі[13]. Сідайте, прошу. Не дуже сідець файний, але най буде, – і змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, і просила Марусю сісти.
– Тра підкладати цесу ватру, аж докив когут не запієт, бо то, ади, проти чередінниць, проти відьмий тотих.
– І то всюда будуть вогні тримати аж до півнів?
– А всюда. Бо то відьма ласа сеї ночі ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анінащо. Ото Штефан пішов також проти чередінниць кидати кєцков. Бо вна, відьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба їй приступити.
Штефан відійшов убік. Брав заготовлені «кєцки», обвивав їх сухим сіном, запалював і кидав, кілько було сили, вниз по царинці.
– І-і-і-хха!.. – кричав при тім таким голосом, що не треба було бути й відьмою, аби перелякатися.
Кєцки скакали, як невидані вогненні звірі, і, здавалося, свистіли проразливим свистом. Наскочивши в польоті на купу зікладеного каміння, підлітали догори і відразу гасли, розбризкуючися тисячами іскор доокола. Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості.
І довго сиділа потім, час від часу підкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповідає усяке ворожіння на Юрія.
– …А витак попіл, що то, ади, з сего курища позістане, тра розсівати царинка́ми. Маржині добре си робит ви’[14] того на усєке. Сира́ така буде, йк глина, а вівці мут обростати, йк земня травов.
Маруся двоїлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таємні образи нерозгадані з вогняних язиків, тріщало і гілля, оповідаючи казку передсмертну, і билися лицарі, криваві королі поблискували скіпетрами, і мінилася звізда на безціннім уборі молодої цариці. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:
– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, єкби хто завидів. Голіська меш бічи, от їк мати породила. Назбирати зілля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовіщенє закопуєт ци усєчіна. Тото си вибирає і даєт ци сіль з тов булков маржині, а до того ше дрібоцько посічет ци тот цвіт. Та й си примов’єє при тім: «Даю ті манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усіх свіків молока носила та й так аби старала, єк мурашок си старав». А витак доїти тра корову через тот
13
Обидві.
14
Від.