Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

до нього дитину, просила поцілувати, але опришок штовхав матір у живіт ногою, кричав, аби йшла пріч. Валився десь під смереками і, як медвідь, зализував собі рани.

      …Тихий вечір настав. Винесла колиску з душної хати, поставила під яблунькою. Десь пішов чоловік – зілля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дає і вже смердить гноєм, а злобить так, що весь світ би порізав.

      Колисала синочка й співала. Сама не знала, що співає. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю підіймалися до серця, з диханням виривалися з уст.

      Люляй-люляй, малий хлопец,

      Не будь такий, як твій о́тец,

      Шо по лісі все лиш ходит,

      В правій руці топір носит,

      ……………

      А якби ж ти, білий хлопец,

      Та мав бути, як твій о́тец, —

      Дала б тебе іскупати,

      Орлам хижим роздзьобати.

      І ринули сльози, як вогонь, гарячі. Похилилася на бильце, тяжко заридала.

      – Ой, викупала би тебе по раз остатній, а відтак – нехай ліпше хижа птиця роздзьобає, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.

      А Яношік стоїть за яблунькою, чорний, як ніч. Не знайшов зілля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озивається з-за спини:

      Ану, співай, як співаєш,

      Коли добрий голос маєш!

      Мов грім із ясного неба ударив. Обернулася, побіліла, як стіна, не може й слова сказати. А муж наближається, очі, мов вугілля, горять, як ножі гострі ріжуть.

      Співай, жоно, як співала,

      Як-єс хлопця колихала.

      Ой… я, мужу, не співала…

      Наємниці поганьбляла…

      Шо корови не доєні,

      Шо покої не метені…

      І сама не знає, що говорить, білими рученьками перед себе тріпоче. А опришок вже знає, що буде робити.

      Сідай, мила, на лавочку —

      Най ті зітну головочку.

      І буде відтак хвалитися, як посадив жінку на лаву, аби зручніше їй голову стяти.

      Остання відвага вступає в серці молодиці. Вона знає, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останній раз просить:

      Зажди, мужу, хоч хвилину —

      Най поцілую свою дитину.

      І поцілувала… В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.

      Маєш, сину, на пам’ятку,

      Коли забив отець матку.

      Скричала дитина, пасокою заллялася… і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю…

      …Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці – ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.

      А коли йшла потім спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.

      III

      Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

      Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася.