Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

говорили «май інакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

      – Він корнєє, корнєє, а ми не гонні. От ік би змора посіла. Та витак[6] си прове́ргли – а ту ті мрєч в очєх, а дух єк не зіпре у хавках.

      І півгодини часом б’ється о. Василь, поки зрозуміє, що «загоріло дівчинишє, бо каглу завчєсу заткали».

      – Коли ж то було?

      – А сночі, їгомостику, сночі.

      – Що це значить «сночі»?

      – Та… ніби сночі, сночі, ади… Саме у завлєги…

      І тому тепер, забачивши, що молодиці купою стали йому на дорозі й чекають, о. Василь хитрим способом хотів обминути ґаздинь, але вони посунули за ним. Тоді він узявся їх переконувати, що для цілого всесвіту буде ліпше, коли вони цю справу відложать на слідуючу неділю.

      – Та ми нічо не маємо до рахунку, прошу їгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкаві приймити та й зговорити шос.

      – Я не маю часу, я не маю часу. Бійтеся Бога, люди добрі! Ви вже харчували, а у мене ще й дрібки у роті не було.

      – Та вже, їгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхів тіцький світ ішла.

      – Що ж там у неї пильне таке?

      – Нехай сама вповіст, – і випихали Марусю наперед.

      Зашарена, усміхнена, стояла вона напереді, перебираючи запаску пальцями, і дійсно, було на що залюбуватися.

      О. Василь протирав очі зі здивовання.

      – Ти?.. Що?.. Що то має значити? Що то за маскарада така? Звідки? Хто тебе вбрав? Геть мені скидай! Цю ж хвилю!

      Але тут уже всі гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навіть ґазди.

      – А не майте серця на тото, їгомостику.

      – Таку жінку Бог вам дав, шо маєте дєкувати опередь престолу.

      Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо – і сам не знав. І потім, за обідом уже, їсть-їсть та й згадає.

      – Я що? Я лиш о тім, що ти, певно, вже білих звірів маєш повно. Бо то ж треба знати – з кого брати, а з кого й ні.

      А на другу неділю гуцулки, змовившися, принесли своїй їмості в дарунок геть цілий убір гуцульський. Одна дала унучі, друга постоли, файно поморщені та пофарбовані, треті зложилися на киптарик із сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушніра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге – що таки ні до чого: ніжне таке, дощу си боїт. А от їмості – саме таке.

      І запаску, золотом перетикану, і фустку шовкову, а пацьорків то нанесли тілько, що «корову би стало прикрасити…».

      Маруся аж не могла рішитися, чи приймити їй то все, чи ні.

      – Любі мої… дорогі мої… Та за віщо ж то? Та чим же я відвдячитися годна?

      – Бери, бери, Мухо, – то з доброго серця.

      І молодиці пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких і воздухів, і сорочок на жертвеники, та на престоли, та на налої; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглої потреби вже в тім і не було.

      – Се на будуче, – говорила, приносячи якесь нове покривальце. А тепер сиділа над якимось гаптованням до антимінса й плащаниці.

      ІІ

      Отак і йшло життя – в тоненькій якійсь гармонії.

      Не

6

Відтак.