Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на Благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.

      А в Юрійове надвечір’є, лиш запало так май трішки у ніч, гори в сутінь повилися, долини поглибшали і Черемош почорнів – дивний малюнок забачила Маруся.

      Саме всі в плебанії сіли вечеряти. О. Василь оповідав щось нудне й нецікаве, як нараз Маруся, несподівано глянувши у вікно, закричала:

      – Пожежа десь! Горить!

      І так переразливо скрикнула, що всі посхоплювалися з місця. Підбігли до вікна.

      Дійсно – по тім боці Черемоша, у Задурєків, горіло. Пишне зарево червоно-золотим півколом здіймалося угору і кидало криком у темні небеса.

      – Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара їмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрія завтра.

      – То що?

      – Та палять гуцули ватри глогові – від того маржині, кажуть, добре.

      Тим часом коло другої оселі запалало ще більше огнище; далі коло третьої, четвертої, – і скоро всі гори, кілько було їх доокола, засіялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.

      – Як у казці… – прошепотіла Маруся.

      Коло вогнів ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – і тоді доокола бризкали затушовані снопи. В Черемоші дрижали й ломилися золоті мечі.

      – Як то красиво!.. Я побіжу, – і Маруся скочила з місця.

      – Але куди ти? Чи не здуріла часом? Таже ніч надворі.

      – Ну, то що як ніч?

      – Ще зачепить хто по дорозі.

      – Кого? Мене? – і в голосі Марусі було стільки здивування, що о. Василь махнув рукою.

      – Нехай біжить. Се ж уперше вона бачить Юрія у гуцулів, – вступалася стара їмость.

      – Я теж у перший раз буду святкувати Юрія у гуцулів, одначе мене анітрішки не кортить бічи кудись стрімголов. Навпаки: се треба поборювати, і я буду старатися всіма силами скасувати сі поганські звичаї. Бо то поганство.

      Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок старої їмості на плечі, вже бігла царинкою коло церкви до найближчої своєї сусідки і найліпшої приятельки – Анниці Дим’янчучки.

      У Дим’янчуків саме запалювали ватру. Штефан приніс давини з-під маржини, підкладав під гліг, а жінка тримала скіпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:

      – Ой їмостечку, Біг би вас укрив від усєкої прички! Ану-ко підкладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку шєсливу, та й через вас Біг нам маржинки, ади, при-множит.

      Штефан, присівши, кивав привітливо головою. Маруся взяла з рук Анниці скіпку з вогнем.

      – Де маю класти?

      – Усуда та утсуда, їмостечку, – з чотирьох усіх боків. Казав бих «синку», та не вільно, – і Штефан підіймав топорищем гліг.

      З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало.

      Суха трава спалахнула.