Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

вигнали ґаздині з хати бо́жку посту, що на збиток людям апетит наганяє – їв би, та й їв, та й їв. Шурхаючи лопатою по всіх кутках, приговорювала Анниця:

      – Ей ти, нетленна бо́жко! Іди собі надвір – вже тобі тут не вольно бути ані раз.

      А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.

      – Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані перемовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.

      Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Анниці, але – все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.

      Наступала тривожна хвиля – витягати паски.

      Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.

      Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім – дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!

      Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла собі Анниця Одокійчине лице – як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.

      – Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош сего літа не так…

      А у неї так щогид[19]. Бо одно – не вміє, а друге – не-харна, а коло того тра охайності.

      І, зложивши руки напереді, скромненько вимовить Анниця:

      – Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.

      Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, – та душа має вмирати сего року.

      На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не вільно.

      Пішла винесла дорінник із комори. Е – то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!

      Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, – від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.

      А опорядивши паскєвник, поклала його в одно

19

Щороку.