Чума (збірник). Альбер Камю

міста. Але Раймон попросив зачекати і додав, що міг би передати запрошення й увечері, але хоче мені дещо розповісти. Увесь день за ним ходять назирці кілька арабів, і серед них є брат його колишньої коханки. «Якщо ввечері, заходячи до будинку, ти побачиш їх, то скажи мені». Зрозуміло, відповів я.

      Трохи згодом шеф підкликав мене, і я тоскно подумав, що він знову казатиме, щоб я менше дзвонив і краще працював. Але причина була зовсім інша. Він сказав, що хоче поговорити зі мною про один ще досить туманний проект. Він хотів почути мою думку з цього приводу. Шеф мав намір відкрити ще одну контору в Парижі, яка б залагоджувала справи на місці, безпосередньо з великими компаніями, і хотів з’ясувати, чи поїхав би я туди. Це дало б мені змогу жити в Парижі й досить часто подорожувати. «Ви молодий, і мені здається, таке життя сподобається вам». Я сказав, що так, хоч, власне, мені байдуже. Тоді він запитав, хіба мене не цікавить можливість змінити своє життя. Я відповів, що людина ніколи не може змінити своє життя і, хай там як, будь-яке життя чогось варте, а моє життя тут цілковито задовольняє мене. Шеф не приховував своєї досади, сказав, що я завжди відповідаю ухильно, не маю честолюбства і що це небезпечна річ у підприємницькій діяльності. Я знову взявся до роботи. Я б не хотів його сердити, але не бачив причини міняти своє життя. Адже, коли добре поміркувати, я аж ніяк не був нещасним. Бувши студентом, я мав багато отаких честолюбних планів. Та коли я був змушений покинути навчання, я швидко зрозумів, що всі вони насправді не мають ніякого значення.

      Увечері прийшла Марі й запитала, чи хочу я одружитися з нею. Я сказав, що мені байдуже, але, якщо вона хоче, можна й одружитися. Тоді їй захотілося знати, чи я кохаю її. Я відповів їй, як і минулого разу, що це не має ніякого значення, але я, безперечно, не кохаю її. «Чому ж тоді одружуєшся зі мною?» – запитала вона. Я пояснив, що це не має ніякого значення, але, якщо вона хоче, можна й оженитися. Крім того, це її цікавить шлюб, а я задовольняюсь тільки тим, що кажу «так». Марі тоді зауважила, що шлюб – річ серйозна. Я відповів: «Ні». Вона принишкла й мовчки дивилася на мене. Потім заговорила. Вона тільки хотіла знати, чи погодився б я з такою самою пропозицією іншої жінки, з якою я мав би такі самі взаємини. «Звичайно», – відповів я. Почувши таке, Марі вже себе запитала, чи кохає вона мене, і тут я нічого не міг їй підказати. Марі знову замовкла, а потім промуркотіла, що я таки дивний і вона, безперечно, й кохає мене за це; але цілком може бути, що з тих самих причин коли-небудь вона може мені остогиднути. Я мовчав, не маючи що сказати, і Марі, усміхаючись, узяла мене за руку і сказала, що хоче вийти за мене заміж. Я відповів, що ми так і вчинимо, якщо таке її бажання. Потім я розповів Марі про шефову пропозицію, і вона сказала, що дуже б хотіла побачити Париж. Я сказав, що жив там колись, і вона запитала, як там. «Брудно, – відповів я. – Усюди голуби й темні подвір’я. Шкіра в людей бліда».

      Потім ми пішли на прогулянку і блукали центральними вулицями. Жінки були гарні, і я запитав Марі, чи помічає вона їхню красу. Відповіла, що так, і додала, що розуміє мене.