Чума (збірник). Альбер Камю

запитав, чи, на мою думку, його справді ошукують, і я таки був переконаний, що ошукують; спитав, чи я згоден, що її слід покарати і що я зробив би на його місці, і я відповів, що тут важко сказати щось певне, але я розумію його прагнення покарати. Я випив ще трохи вина. Він запалив сигарету й поділився своїм планом. Він хоче написати їй листа, «гнівного й водночас такого, щоб вона пошкодувала про втрачене». А коли вона повернеться до нього, він переспить з нею і «саме тоді, як кінчатиме», плюне їй в обличчя й вижене. Як на мене, в такому разі вона б і справді була покарана. Але Раймон сказав, що він навряд чи здатний написати такого листа, і тому йому спало на гадку звернутися до мене, щоб я написав замість нього. Я мовчав, тож він запитав, чи не буде для мене обтяжливим одразу й написати того листа, і я відповів, що ні.

      Раймон випив склянку вина й підвівся. Повідсував тарілки й холодні рештки кров’янки. Ретельно витер клейонку на столі. З шухляди тумбочки коло ліжка дістав аркуш паперу в клітинку, жовтий конверт, невеличку ручку з червоного дерева й квадратний каламар із фіолетовим чорнилом. Коли він назвав ім’я тієї жінки, я збагнув, що то мавританка. Я написав листа. Писав я його як заманеться, але намагався догодити Раймонові, бо не мав причин не догоджати йому. Потім прочитав листа вголос. Він вислухав, курячи й похитуючи головою, і попросив перечитати. Раймон був цілком задоволений: «Таж я знав, що ти розумієш життя». Спершу я навіть не помітив, що він мені тикає. І тільки тоді, коли він заявив: «Ну, тепер ти справжній друзяка!» – мене вразило оте тикання. Він повторив свою фразу, і я кивнув головою: «Так». Мені було байдуже, бути його приятелем чи ні, а він, здається, справді прагнув заприязнитися зі мною. Він заклеїв листа, і ми допили вино. Потім трохи посиділи й мовчки курили. На вулиці було тихо, ми чули, як шарудить колесами машина, проминаючи нас. «Уже пізня година», – сказав я. Раймон погодився. Зауважив, що час біжить швидко, і певною мірою то була правда. Хотілося спати, але я насилу підвівся. Я, мабуть, видавався втомленим, бо Раймон сказав мені, що не слід так перейматися. Я спершу не зрозумів. Він пояснив, що знає про смерть матері, але смерть рано чи пізно однаково настане. Я теж так вважав.

      Я підвівся, Раймон міцно потис мені руку і сказав, що чоловіки завжди порозуміються між собою. Вийшовши від нього, я причинив двері й постояв хвилинку у темряві на сходах. У будинку було тихо, знизу тхнуло чимсь вогким і нечистим. Я чув тільки як кров гуде у вухах. Я не ворушився. І тільки в кімнаті старого Саламано стиха повискував пес.

IV

      Я ревно працював цілий тиждень. Заходив Раймон і сказав, що відіслав листа. Я двічі ходив в кіно з Еманюелем, він ніколи не розумів, що там відбувається на екрані. Доводилось пояснювати йому. Учора була субота і, як ми й домовлялися, прийшла Марі. У гарній біло-червоній смугастій сукні й шкіряних босоніжках вона була напрочуд зваблива. Її тугі груди випиналися, а засмагле обличчя було, мов квітка. Ми сіли в автобус і від’їхали на кілька кілометрів від Алжира, прийшовши на невеличкий пляж,