Етюд у багряних тонах. Артур Конан Дойл

це правда, – зітхнув я. – Хоча мої афганські поневіряння мали б додати мені гарту. Коли в Майванді порубали на шматки моїх товаришів, я й тоді краще володів собою.

      – Розумію. У цьому злочині є таємничість, яка впливає на уяву. А де немає поживи для уяви, там немає й страху. Ви переглядали вечірню газету?

      – Ще ні.

      – Там доволі непоганий звіт про це вбивство. Правда, нічого не кажуть про те, що, коли підняли труп, на підлогу впала обручка, але тим краще для нас!

      – Чому?

      – Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розіслав його в усі газети вранці, коли ми заїжджали на пошту.

      Він поклав на стіл переді мною часопис. Я поглянув на вказане місце. У першому оголошенні під рубрикою «Знахідки» йшлося:

      «Сьогодні вранці на Брикстон-роуд, між шинком «Білий олень» і Голланд-ґрув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, із восьмої до десятої вечора».

      – Даруйте, що скористався вашим ім’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав своє, хтось із цих бовдурів здогадався б, у чому річ, і вважав би своїм обов’язком втрутитися.

      – О, заради Бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немає персня.

      – Ось він, – показав Голмс, простягаючи мені якусь каблучку. – Згодиться: він майже такий самий.

      – І хто ж, як ви гадаєте, прийде за ним?

      – Як це хто, звісно, чоловік у плащі брунатного кольору, наш червонопикий із квадратними носаками. А якщо не він сам, то його спільник.

      – Невже він не злякається ризику?

      – Анітрохи. Якщо я правильно зрозумів усю суть цієї справи, а в мене є підстави вважати, що так, то цей чоловік піде на все, аби повернути перстень. Мені здається, що він упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумів, що його немає й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася поліція, адже він забув загасити свічку. Тоді, щоб відвести підозри, чоловікові довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він припускає, що міг загубити каблучку на вулиці вже після того, як вийшов із дому. Що ж він зробить? Обов’язково вхопиться за вечірні газети, сподіваючись побачити оголошення про знахідку. І, от радість! – бачить наше оголошення. Гадаєте, він запідозрить пастку? Ніколи. Бо впевнений, що нікому й на гадку не спаде, що між знайденим перснем і вбивством є якийсь зв’язок. І він прийде. Побачите його впродовж години.

      – А потім що? – перепитав я.

      – О, залиште це мені. У вас є якась зброя?

      – Є старий револьвер і кілька набоїв.

      – Почистіть його й зарядіть. Він, звісно, відчайдух, і, хоч я спіймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

      Я пішов до своєї кімнати та зробив усе, як порадив мені приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стіл уже прибрали, а Голмс зайнявся своїм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.

      – Сюжет ускладнюється, – повідомив він.