Етюд у багряних тонах. Артур Конан Дойл

зросту, широкоплечий, із жорстким, кучерявим чорним волоссям і коротенькою борідкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зі щільної матерії, світлі штани й біла сорочка. Поруч лежав циліндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені, немов у болісній агонії. На обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, ненависті – такого виразу я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Страшна, злісна гримаса, низьке чоло, плаский ніс і щелепа, що виступала вперед, надавали покійнику схожості з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою страшною, як зараз, у цій напівтемній, похмурій кімнаті біля однієї з головних магістралей лондонського передмістя.

      Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв біля дверей. Він привітався з Голмсом та зі мною.

      – Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив він. – Такого мені ще не траплялося, а я багато бачив.

      – І немає жодного ключа до цієї таємниці, – додав Ґреґсон.

      – Ніякого, – підхопив і Лестрейд.

      Шерлок Голмс підійшов до трупа, та, опустившись на коліна, почав ретельно його розглядати.

      – Ви впевнені, що на ньому немає ран? – спитав він, вказуючи на бризки крові навколо тіла.

      – Цілком! – відповіли обоє.

      – Отже, це кров когось іншого, ймовірно, вбивці, якщо тут було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янсена в Утрехті, тридцять четвертого року. Пам’ятаєте цю справу, Ґреґсоне?

      – Ні, сер.

      – Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже ніщо не нове під місяцем. Усе вже ставалося раніше.

      Його спритні пальці в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстібали, досліджували, а в очах застиг такий самий відсутній вираз, який я бачив вже не раз. Огляд відбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскільки ретельно його провели. Нарешті Голмс понюхав губи трупа, потім поглянув на підошви його лакованих черевиків.

      – Його не пересували? – перепитав він.

      – Ні, лише оглядали.

      – Можна відправляти в морг, – дозволив Голмс. – Більше ми тут нічого не дізнаємося.

      Четверо чоловіків із ношами стояли напоготові. Ґреґсон покликав їх, ті поклали труп на ноші та понесли. Коли його підіймали, на підлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.

      – Тут була жінка! – здивовано вигукнув він. – Це жіноча обручка…

      Він поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витріщилися на каблучку. Без сумніву, цей гладкий золотий обідок колись прикрашав палець нареченої.

      – Справа ускладнюється, – почухав потилицю Ґреґсон. – А вона, присягаюся, і без цього непроста.

      – А ви впевнені, що це її не спрощує? – заперечив Голмс. – Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?

      – Усе тут, – Ґреґсон, вийшов у передпокій і вказав на купку предметів, розкладених на нижній сходинці. – Золотий годинник