Орлеанська діва. Вольтер

підпадуть під гнів його страшний,

      У хідниках таємної будови,

      Ненависної Франції синове¹.

      А що ж Сорель, Агнеса чарівна?

      Ви ж пак ще не забули, як вона

      В Шандосових обіймах опинилась

      Голісінька – і наче пташка билась?

      Шандос, почувши битви дикий гук,

      Солодку здобич випустив із рук

      І полетів на смертоносне поле, —

      А дівчина промовила: «О доле,

      Я небом присягаюсь, що ніколи

      Такого вже не трапиться мені!

      Лиш королю цілунки вогняні

      Клянусь я за цілунки віддавати;

      Ми з ним навіки душами злились,

      Як зрадити, то краще вже сконати…»

      Шкода! Ні в чому нам не слід клястись.

      У метушні, що табір опадає,

      Як рать ворожа вітром налітає,

      Коли безладна гомонить юрба,

      Той утікає, той січе й руба,

      Коли опалі страхом волоцюги,

      Своїх панів грабують вірні слуги,

      Агнеса, найкрасніша з-між дівчат,

      Зоставшися без друзів і без шат,

      Накинула Шандосове одіння,

      Ба навіть, хоч і повна нетерпіння,

      Його нічний на голову ковпак.

      Причепурившися химерно так,

      Вона з намету вибігла страшного

      I дивиться – засідлана в дорогу

      Шандосова кобила ворона

      Стоїть собі, хоч, правда, не одна:

      Коняр п’яненький (так не раз буває!)

      Її трима за повід і куняє.

      Тихесенько красуня підійшла,

      Із рук його вуздечку ту взяла,

      Ступила у стремено, повна ляку,

      I якось видряпалась на кульбаку

      I острогами стиснула коня,

      I в темний гай помчалась навмання,

      А друг Бонно піхотою чвалає,

      Своє товсте він пузо проклинає,

      Клене війну і край, куди зайшов,

      Британію, Агнесу і любов.

      Шандосів паж якраз під ту хвилину²

      (Монрозом звали любого хлопчину)

      Через сусідню проїздив долину.

      Поглянув – що за дивна дивина?

      Шандосова кобила ворона

      З кущів, неначе птиця, вирина.

      На ній же (так здалося молодому)

      I пан його у ковпаку нічному

      Сидить чудний та дивний, як мана.

      Монроз коня ударив острогами,

      Летить учвал, гукає: «Пане мій,

      Вас доганяють? Ми програли бій?

      Однаково – я скрізь і завжди з вами!

      Як ви умрете – нащо жить мені?»

      І голос, повний муки та нестями,

      За вітром лине й гасне вдалині.

      Налякана, не відаючи, хто він,

      Вперед Агнеса лине навмання.

      А паж прекрасний, неспокою повен,

      Жене, як вихор, бистрого коня.

      Аж от спіткнулась ворона кобила, —

      І, руки розіп’явши, наче крила,

      На мураві лежить красуня мила.

      До неї паж, мов яструб, підлетів, —

      І з подиву та з чару остовпів,

      Крізь одяг запримітивши безладний

      Дівочий стан розкішний та принадний,

      Грудей алебастрових пружину,

      Округлі стегна й ніжку чарівну.

      Тут,