Орлеанська діва. Вольтер

вірна королеві присяглась.

      Монроз помовчав, зрушений до краю,

      А далі й каже голосом палким:

      «Над серцем ви являєте людським

      Чудовну силу, о видіння раю!

      Я ваш навіки, радо я віддам

      Життя своє і кров останню вам!

      Одної нагороди лиш благаю:

      Мої без гніву послуги прийміть,

      Щоб і в хвилину горя та відчаю

      Я міг незрадно, щиро вам служить».

      I пляшку з кармелітською водою

      Він добува несмілою рукою,

      I враз вода цілюща потекла

      На рани від падіння та сідла,

      Що червоніли на прекраснім тілі,

      Подібному до ніжних роз та лілій.

      За зле того Агнеса не взяла,

      А поглядала, далебі, без гніву

      На юнакову постать уродливу,

      Хоч серце королеві прирекла.

      Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду;

      Я проведу охоче вас і радо

      До селища, що в забоці лежить;

      Я маю гроші й можу там купить

      Сорочку, верхній одяг і спідницю,

      Щоб сором не спадав на чарівницю,

      Французького достойну короля».

      На те приставши, голову схиля

      Красуня ніжна: гречного хлопчини

      Відкинуть раду не було причини.

      «Стривай-но! – чую: – Чи могла ж

      Така пригода статися на диво,

      Щоб то розбещений англійський паж

      Поводився так мудро і почтиво?

      Невже таку він скромність появив?»

      Читачу мій! Навіщо це питання?

      Жага гріховна зраджує смільків,

      Несміливими робить нас кохання.

      Дорогою до ближнього села

      Про любощі розмова в них ішла,

      Про подвиги героїв нездоланних,

      Про ніжний пал, мальований в романах.

      Монроз, на теє не питавши прав,

      Красуні часом руку цілував,

      Але робив це ніжно так і чемно,

      Що сердитись було б цілком даремно.

      Ще й те скажу: багато він хотів,

      Але нічого в неї не просив.

      От і село. У затишнім покої

      Сорель Агнеса відпочить лягла,

      I пишну вроду діви молодої

      Сором’язлива ковдра повила.

      А юний паж задихався, гасає:

      Смачної їжі, гарних спідничок,

      Панчішок, черевичків, сорочок

      Для божества свойого він шукає.

      Прекрасний хлопче! Чи ж на світі єсть

      Людей багато, що тобі б рівнялись,

      Які любов, шанобу, віру й честь

      В єдиний струмінь злити б не вагались?

      В тім самім домі (знає хай читач)

      Жив капелан, Шандосів сповідач,

      А звісно: капелани – не пажі вам.

      Дізнавшися, що випадком щасливим

      Сорель Агнеса прибула в село,

      Що до кімнати з тим предивним дивом

      Десятка кроків навіть не було,

      Оп’янений неситою жагою,

      Як звір, він скочив до її покою,

      На сотню присягаючись ладів,

      Вікно запнув і двері зачинив.

      Що сталось там – про це ще буде мова.

      Але ж на чім бастардова й ослова

      Кінчилася мандрівка в небесах?

      Куди завів їх таємничий шлях?

      Там,