Орлеанська діва. Вольтер

цеї пані, що хвала людська —

      Це брязкалка порожня, хоч дзвінка…

      Не вір йому: він бреше, милий друже!

      Отож царює Слава в тих місцях,

      А перед нею в пишному палаці

      І принц, і вчений, воїн і монах

      Колінчать і, як п’яні, метушаться,

      І молить кожен, стелячись до ніг:

      «Богине! Ти так любиш говорити,

      Усе ти знаєш, мудра над усіх, —

      Про мене слово хоч одно скажи ти!»

      Щоб ті палкі благання вдовольнять,

      Богиня дві труби великі має:

      Одну собі в уста вона вкладає,

      Як подвиги береться вихвалять,

      А друга міститься, даруйте, ззаду:

      Вона співає про лукавство й зраду,

      Про свіжі книги, он які товсті, —

      Писак продажних витвори пусті,

      Про скороспілі геліконські блохи,

      Що день живуть, а може, й менше трохи,

      Про віршомазів, що зіпсутий крам

      Підносять легковірним покупцям,

      Про купу привілеїв тих поважних,

      Що загнились в колегіях продажних.

      Зійшлася там мерзота із мерзот:

      Гійон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот

      I Саватьє, запроданець та злодій,

      Безчесний та лукавий лицемір,

      Кому перо на те стає в пригоді,

      Щоб виливати брехні на папір.

      Прибравшися, неначе до параду,

      У Слави храм ідуть вони ключем,

      Але вона відгонить їх бичем

      І всіх отих негідників громаду

      Не підпускає до свойого заду⁵.

      У той палац, хотів чи не хотів,

      Пан Дюнуа в гостину прилетів, —

      I стрінуто почесною трубою

      Тебе, шляхетний рицарю й герою,

      І бачиш ти в дзеркалах чарівних

      Відбитки діл блискучих та гучних,

      У мальовничих з’єднані картинах:

      Фортеці взяті, городи в руїнах,

      Атаки, штурми, наскоки буйні.

      Але не тільки смілість на війні,

      Ще й кращі відбивалися там речі:

      Помога щедра з щедрих рук твоїх

      Старцям, удовам, сиротам, малечі

      Та обставання сміливе за них.

      Дивився рицар радісно та гордо,

      Якої честі на землі зажив,

      І там же, спишна підійнявши морду,

      Осел перед дзеркалами ходив.

      Аж ось ізнов труба загомоніла,

      Та рицаря уже не звеселила:

      «В Мілані жах нечуваний зайшов:

      Спалити мають красну Доротею

      На полум’ї. О, плачте всі за нею,

      Усі серця, що відали любов!»

      «Як? – Дюнуа схопився, повен гніву, —

      За що? Навіщо? Де її вина?

      Хоч би ж іще бридка була вона,

      А то палити юну і вродливу!

      Чи не зійшли міланці ті з ума?»

      На мову ту співає знов сурма:

      «О Доротеє, бідна Доротеє!

      Сконаєш ти у муках нелюдських,

      Коли з пательні[88] не здійме тієї

      Тебе вояк, славетний над усіх!»

      Таке почувши, Дюнуа завзятий

      Поклав негайно діву врятувати,

      Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:

      Туди, де міг собі добути слави,

      За

88

Пательня – сковорода.