Орлеанська діва. Вольтер

чимало вже сидить.

      Якось, читачу, в житлах попідземних

      Сам Сатана, вождь сил усіх таємних²,

      З підданими гучний бенкет справляв.

      У пеклі райських не чекай забав,

      Свої там веселитися причини:

      Якраз гуртом чималим капуцини,

      Которийсь папа, кардинал товстий,

      Якийсь король північний, три абати,

      П’ять радників та інтендант пузатий

      Попались їм – добуток дорогий! —

      На сковорідки, над огонь страшний

      Нечистих сил владика чорнорогий

      У колі найповажніших чортів

      Пекельний нектар, наче брагу, пив,

      Приспівуючи весело до нього, —

      Аж тут зачувся гомін од воріт:

      «А! Любий гостю! Шана і привіт!

      Це він, панове, емісар наш ревний,

      Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний.

      Це Грібурдон, нам вірний повсякчас!

      Святий панотче! Просимо ж до нас,

      Люциферів достойний побратиме,

      Апостоле диявольських наук!» —

      I почалось міцне стискання рук

      Із криками помішане гучними,

      А далі вся ватага підвела

      Ченця до бенкетового стола.

      На рівні ноги звівся цар геєни

      Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене,

      О найславніший з гультяїв святих!³

      Ще б на землі хоч трохи послужити!

      Таж тільки ти з країни франків міг

      Чортячу семінарію зробити,

      Ти найпильніше мій устав беріг!

      Але чи ж горю помогти словами?

      Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!»

      Цілує, вдавшись у священний жах,

      Свойого пана в копито монах

      I невеселим оком поглядає

      На огняне просторище безкрає,

      Де пробувають серед мук страшних

      Убивство, зрада, непокора, гріх.

      Нечистий дух усім там верховодить,

      Усе земне там смерть собі знаходить,

      То кладовище розуму, знаття,

      Краси, любові, радості життя,

      То юрми безконечні, незліченні

      Дітей небес, підкорених геєні.

      Туди, читачу, попадає в бран

      Король найкращий і лихий тиран.

      Караються в тій огняній пустелі

      Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелій,[75]

      I добрий Тіт,[76] опора людських прав,

      І два Катони, вороги пороку,[77]

      І Сціпіон, що пристрасть подолав,

      Що Карфаген переборов жорстоко.

      На полум’ї там смажаться Платон,

      Гомер божественний і Ціцерон,[78]

      I він мудрець між мудреців єдиний,

      Сократ, кого замучили Афіни.

      Там навіть доброчесний Арістід,

      Солон правдивий[79] – серед людства перли:

      Хоч прожили життя вони як слід,

      Але шкода – без сповіді умерли.

      Та здивувавсь найбільше Грібурдон,

      Побачивши у казані гарячім

      Святих і королів, які закон

      Несли Господній темним і незрячим.

      Одним із перших там король Хлодвіг⁴.

      Читальник мій дивується,

75

Марк Аврелій (Marcus Aurelius, 121–180 н. е.) – римський імператор з 161 p.; філософ-стоїк, автор морально-філософського трактату «До самого себе», написаного у формі щоденника.

76

Тіт (Titus Flavius Vespasianus, 40–81 н. e.) – римський імператор з 79 p., ще за життя батька брав діяльну участь у керуванні державою; римські історики вихваляли його справедливість і піклування про підданців; після відомого вибуху Везувія, що зруйнував Помпею, зробив розпорядження про допомогу жителям, які врятувалися; йому приписують фразу: «Я втратив день», яку він нібито казав, якщо протягом дня не зробив доброго діла.

77

Катон старший (Cato Marcus Portius, II ст. до н. е.) на посту цензора боровся за чистоту римської моралі. Катон Утіцький – внук попереднього, відзначався доблестю і мужністю; зазнавши поразки у боротьбі з Цезарем, він укоротив собі віку.

78

Ціцерон (Cicero Marcus Tullius, 106 – 43 до н. е.) – видатний римський промовець і політичний діяч, боровся проти зловживань римських адміністраторів, обстоював принципи аристократичної республіки.

79

Солон (VII–V ст. до н. е.) – афінський законодавець; з його іменем пов’язане встановлення законів («Закони Солона»), що означали перемогу демократії над аристократією. Арістід (VI–V ст. до н. е.) – афінський полководець і політичний діяч, учасник греко-перської війни; був вождем партії, що обстоювала інтереси землевласників і боролася з партією торговельного капіталу. За словами грецьких істориків, був зразком доблесті і патріотизму. Вольтер, садовлячи античних філософів і найбільш шанованих ним політичних діячів у пекло, пародіює християнську традицію, особливо яскраво виявлену у Данте в «Божественній комедії»; згідно з цією традицією, всі ці діячі, незважаючи на свої властивості, повинні горіти у пеклі, як «поганці».