Орлеанська діва. Вольтер

сльози по щоках біжать,

      Від сорому нещасна червоніє

      І очі в марній закрива надії:

      Не бачити й небаченою стать!

      А в Дюнуа тяжкі думки горять.

      «Як! – дума він: – Розстрига і ледащо

      Цю квітку Франції зірве найкращу,

      Яку так пильно, ревно я беріг,

      Про землю дбавши прадідів моїх!»

      Масні ченцеві речі спокусили

      Потвору злу, що прагнула забав;

      Гермафродит, удавши усміх милий,

      Ченцеві любострасному сказав:

      «Що ж, згоден я! Готуйте ваші сили

      Ви, отче, з мулом для солодких справ.

      Французів цих – беріть, коли схотіли!»

      Жезл Якова товстий мав Грібурдон¹²

      І персня, й ключ, которі Соломон

      Зоставив нам, і чарівну тростину,

      Що нею слугувався фараон,

      І ту мітлу, на світі цім єдину,

      Якою відьма, лиса, мов коліно,

      Злетіла, як покликав цар-пастух,

      Щоб викликати Самуїлів дух.

      Був наш чернець у чаклуванні зух:

      От коло він накреслив за хвилину,

      Сипнув землею на свою тварину

      I кілька слів магічних проказав,

      Що Зороастр колись їх уживав¹³.

      На ті слова з диявольської мови —

      О дивина! Чудуйтеся, панове! —

      Наш добрий мул зіп’явсь на дві нозі,

      А далі (все робилось по черзі)

      I голова круглішою зробилась,

      І шапочка на голові вродилась.

      Отак колись за гордість пишний цар¹⁴

      На бугая повернений був богом,

      Сім літ не їв окрім трави нічого,

      А як людина знову стала з нього, —

      Збагнув Господь марноту всіх покар.

      З височини небесного склепіння

      Денис дивився, повен співтерпіння,

      На Жанну д’Арк у муках та в сльозах.

      Злетів на землю сам би він, як птах,

      Та ба! Це не було в його руках.

      Зчинив великий шум у небесах

      Мандрівкою своєю небожитель.

      Святий Георгій, Англії святитель¹⁵,

      Обурювався вельми, що Денис

      Без дозволу злетіти смів униз

      I брав там участь у воєнній бурі.

      Святі перекорятись почали

      І під кінець на лайку перейшли.

      В англійського святого у натурі

      Є завжди риси грубі та понурі,

      I хоч живе в Господнім він раю,

      Отчизну скрізь нагадує свою.

      Так дехто, і потрапивши в палати,

      Манер не може простих подолати.

      Тут час мені, читачу, відпочить:

      Ще довга путь, і можна притомиться.

      Дух одведу, щоб вірно повістить,

      Що смілива пережила дівиця,

      Земні діла очам твоїм явить,

      Пекельні і небесні таємниці.

      Пісня п’ята

Чернець Грібурдон, що хотів зґвалтувати Жанну, по справедливості потрапляє в пекло. Він розказує про свою пригоду чортам.

      Шануйте, друзі, Бога в небесах,

      Живіть, як добрі, вірні християни,

      Бо час гіркого каяття настане!

      За юних літ кружляв я по шинках

      З гульвісами, своїх бажань