Орлеанська діва. Вольтер

дивовижний геній перед вами, —

      Його в лице не випадає бить.

      Гермафродит, хоч був гидкий, як гріх,

      Іще в житті не зазнавав такого,

      Ба й зважитись ніхто б на те не міг.

      Він галасує, кличе слуг своїх —

      Пажів, лакеїв, гайдуків усіх —

      I з натовпу до нього докотилось:

      «На Дюнуа вона б так не гнівилась!..»

      Брехні трутизно, наклепів жало,

      Гадюки чорні чорної обмови!

      Як при дворі французькому, кубло

      Ви в’єте й там, де сяє цвіт любові!

      Ображений подвійно, наш тиран

      Страшний, кривавий укладає план

      I слугам каже часу не барити —

      Обох на кіл негайно посадити.

      Покірні слуги, чувши вирок цей,

      Високі палі ставлять для гостей —

      I смерть дочасна має там скосити

      Ясної Франції найкращі квіти!

      Челядники бастарда роздягли,

      Зв’язали і на місце привели,

      Де гордовиту, чисту і вродливу

      Юрба нахабна мучила вже Діву:

      За вроду і за сміливий удар

      Їй смерть готує свій кривавий дар.

      Ведуть її, різками затинають,

      Сорочку з тіла білого зривають

      І катові лихому віддають.

      А Дюнуа, йдучи в останню путь,

      Дочасно вмерти маючи не в битві,

      Високу душу вилива в молитві.

      Та гордий він, як сокіл на ловитві,

      Аж навіть і призвичених катів

      Перед героєм подив охопив!

      Коли ж побачив муки він тієї,

      Що за французькі мстилася лілеї,

      А мала тут прийнять земний кінець, —

      Прокляв він долі лютий рішенець,

      На постать він поглянув, що коханням

      Не осквернив ще жодний чоловік.

      І так заплакав над її стражданням,

      Як над своїм не плакав би повік.

      Така ж, як він, і гордовита, й чула,

      В жахливий час вона і не здригнула,

      І погляд промовляв її палкий,

      Що лиш його на світі жалко їй.

      Прекрасних тіл солодка білосніжність

      У них будила обопільну ніжність, —

      Та боляче, коли любов така

      Лиш на краю могили виника.

      Уже ж бо, повен заздрощів і гніву,

      Двоснастий звір прислужникам велить,

      Щоб пару цю, як каже він, зрадливу

      На гостроверхі палі посадить.

      Аж тут зненацька, ніби грім із хмари,

      Розлігся голос: «Гей, не треба кари!

      Стривайте!» – І спинилися кати

      На ці слова, затамувавши подих.

      Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходах

      У каптурі, як їм велить закон.

      То був, панове, друг наш Грібурдон.

      Як гончий пес, що оленя легкого

      Такий приємний, запашний для нього

      Почутив слід – і лине по кущах,

      Куди його веде солодкий пах,

      І хоч не бачить, а напевне знає

      Тропу, якою звірина біжить,

      Ані на що круг себе не зважає,

      З дороги не збивається й на мить, —

      Так добрий син Ассізького Франциска

      За Жанною без одпочинку гнав

      На мулі, що між хащами