Орлеанська діва. Вольтер

тебе до двору

      Не зважився прийняти аніяк —

      І рацію суворий мав вояк,

      Гроза для вінценосців те кохання:

      Було б з тобою затяжке змагання.

      Та з Жанною відмовитись утіх,

      Голодному не їсти страв смачних, —

      Хто більший подвиг появити може?

      Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий⁷, —

      Великого святого, що лягав

      Між двох черничок на тісній постелі

      І, груди й стегна гладячи дебелі,

      Диявольську спокусу відганяв.

      Зайнявся день, і перед їхнім оком

      Піднісся замок видивом широким:

      Фасад чудовим мармуром білів,

      Дорична височіла колонада,

      На ній балкон із яспису горів,

      Порцелянова грала балюстрада.

      Мандрівникам, натомленим украй,

      Здалося, ніби перед ними рай.

      Пес гавкає – і двадцять сурем грає

      Їм надобридень; сорок слуг метких

      Назустріч подорожнім вибігає,

      Усі в уборах пишно-золотих.

      Два молодці ведуть з уклоном їх

      У щедро приоздоблені палати;

      В купелях світлих миють їх дівчата

      З пошаною; по сніданні смачнім

      Постелено м’які постелі їм,

      І аж до ночі, в любому спокої,

      Хропли там по-геройському герої.

      Та треба знати: замка володар

      Такого, що позаздрив би і цар,

      Був син одного з геніїв чудовних,

      Що іноді їм набіга каприз

      До чад землі, безсилих і гріховних,

      З небес високих ізлетіти вниз.

      Це божество зійшлося по-людському

      З черницею в монастирі святому,

      I народився в них Гермафродит,

      Чаклун і некромант[67] на цілий світ,

      Син щонайкращий батькові такому.

      Чотирнадцять йому збулося літ —

      I з височин отець його злітає

      I каже так: «Моя в тобі палає,

      Дитино, кров. Скажи ж мені, який

      Тобі дарунок дати, сину мій, —

      Усе ладен для тебе я зробити!»

      Жадібний зроду, в маренні неситий

      Гермафродит на те йому: «Палких

      Душа моя щохвилі прагне втіх,

      Подвійна стать – моя найбільша мрія.

      Хай жінкою роблюся уночі я,

      А вдень хай буде з мене чоловік!»

      Інкуб[68] йому: «Гаразд, дитя!» – і зник.

      Від того дня ця дивина природи

      Подвійно споживає насолоди.

      Отак Платон, довіреник богів⁸,

      Про наших повідає прабатьків,

      Що першими сотворені із глини

      Всім бездоганні, дивні андрогіни,

      Які, одержавши подвійну стать,

      Самі себе уміли вдовольнять.

      Та їх з Гермафродитом не зрівнять:

      З самим собою пити раювання, —

      Це не найвище із можливих прав;

      Щасніший той, хто з ближнім поділяв

      Жіноче й чоловіче поривання.

      Придворці звуть його царем істот,

      Що ввечері – Венера, вдень – Ерот,

      I для утіх шукають любострасних

      Удів, панянок, хлопчиків прекрасних.

      Гермафродит

67

Некромант (necromant) – той, що викликає духів, чарівник.

68

Інкуб – за народним повір’ям, демон, що одвідує деяких жінок.