Орлеанська діва. Вольтер

правицею твоєю,

      Яка ніколи не впадала в гріх,

      Прогнати хоче бриттів навісних

      I врятувати Франції лілею.

      Він може обернути, пресвятий,

      У кедр ліванський очерет хисткий,

      Моря він сушить, потряса долини

      І світ новий підносить над руїни.

      Де ступиш ти – там залунає грім,

      I перемоги над чолом твоїм

      Устане ангел огняний, крилатий,

      I в славі вічній будеш ти сіяти.

      Іди ж, смиренну долю цю покинь,

      Стань між героїв, стань між героїнь!»

      На мову цю гучну і патетичну,

      Утішницьку та ще й теологічну

      У Жанни рот розкрився мимохіть:

      Ні слова не далось їй зрозуміть.

      Та благодать, прийшовши на підмогу,

      До розуміння світить їй дорогу, —

      І спалахнули в серця глибині

      Святих, високих поривів огні.

      Вона уже – не наймичка віднині,

      I їй до серця титул героїні.

      Так міщанин і простий, і плохий,

      Що скарб йому зоставив багатій,

      Халупу заміняє на палати,

      З покірливого робиться пихатий,

      Вельможам гордим рівня він тепер

      I зве його простолюд: монсеньєр.

      Так гарна дівчина, яку природа

      Створила для гаремів затишних

      Чи для театрів пишно-голосних,

      А рідна мати, скромна й тихохода,

      Готова б повінчати із шевцем,

      Коли з Амура ласки осяйної

      Опиниться нараз під королем, —

      Уже й ходою ходить не такою,

      І згорда поглядає навкруги,

      I голос повен владного спокою,

      А думи – королівської ваги.

      Лаштуючись до подвигу свойого,

      Звичайно, з церкви почали дорогу

      Денис і Жанна. Там при вівтарі

      (Усяке б здивувалося з такого!)

      Упав з небес, ясніший від зорі,

      Вояцький найдорожчий обладунок.

      Архангел то Михайло надіслав

      З небесних арсеналів подарунок:

      З шоломом там Дебориним сіяв⁷

      Той цвях, що смерть Сізарі вготував;

      Там камінь був, що із пращі Давида

      Попав у Голіафа-лиховида,

      Та щелепа, которою Самсон,

      Як мила продала його в полон,

      Лупив без жалю юнака і діда;

      Там меч Юдіти полум’ям горів,

      Який вона в коханця устромила —

      I вельми Господеві догодила,

      Його священний втілюючи гнів.

      З такої ласки Божої щаслива,

      Те все добро бере одважна Діва —

      Шолома, списа, панцира, меча,

      Перев’язь, рукавиці до плеча,

      І кістку, й цвяха, й камінця хапає, —

      А серце славу вже передчуває.

      Та як же слави без коня зажить?

      Хіба що в цьому ділі попросить

      Погонича, нещасного з любові?

      Аж дивиться: осідланий, готовий,

      У золоті, в шовковому шитві

      Осел ревучий став на мураві,[40]

      Б’є копитами землю, нетерпливий,

      Як той фракійський кінь золотогривий.[41]

      На спині мав він довгих двоє

40

Осел ревучий став на мураві. – Вольтер попереджає читача: «Та як же слави без коня зажить?» і тут же замінює коня ослом; дальшими рядками про Пегаса і Гіппогріфа (див. нижче) Вольтер знижує героїчний образ, хоча зберігає всі його властивості: розсудливість, крилатість, вірну службу героїні поеми. Ще різкіше підкреслена пародійність перетворенням погонича віслюків на віслюка силою монаха Грібурдона.

41

Вольтер порівнює осла з конем із Фракії або Англії («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»).