Орлеанська діва. Вольтер

вірші[34] розважають їх,

      А там зайде про мавпи, попугаї,

      Про докторів, про блазників двірських,

      А там і ніч; досвідчені актори

      Комедією тішать їхні зори, —

      І врешті пару безтурботну знов

      На ложі щастя з’єднує любов.

      Заглибленим в солодке раювання,

      Їм кожна ніч – як перша ніч кохання,

      Хвилина кожна – порив огняний;

      Ні ревність їх, ні туга не труїла,

      І навіть час, невтомний чародій,

      До ніг Агнесі склав побожно крила.

      Шляхетний Карл не раз, не два казав,

      Стискаючи її в солодкій млості:

      «Земні держави й неба високості

      За твій цілунок я б, Агнесо, дав!

      Усе бредня: і трони, і походи.

      Парламент мій клене моє ім’я⁷,

      Плюндрують нас англійці-мореходи.

      Та що по тім, коли твоєї вроди

      Незцінним скарбом володію я!»

      В цій мові героїзму небагато,

      Але й герой, що з милою лежить,

      Не раз такого може наказати,

      Від чого потім мусить червоніть.

      Так жив король для втіхи чарівної,

      Як той абат в догоді та спокої. —

      А принц англійський в лютому розбої⁸,

      Озброєний, невтомний, на коні,

      По Франції нещасній день при дні,

      Склонивши спис, піднявши забороло,

      Літав, мечем усе тнучи навколо.

      Він б’є, плюндрує, валить мури він,

      Серед страшних пожарищ і руїн

      Кров проливає, вимага данину,

      Солдатам кида й матір і дитину,

      Черниць ґвалтує під жорстокий сміх,

      П’є вина в бернардинців боязких,

      Карбує гроші з золота святих

      I – ворог Діві та Господній тайні —

      Монастирі перетворяє в стайні.

      Отак, буває, гості незагайні,

      Вовки отару сонну опадуть,

      Овець лякливих, беззахисних рвуть,

      А пастушок із німфою стрункою

      Спить у солодкім, краснім супокої,

      I пес його, не знаючи турбот,

      Недоїдки жує на повен рот.

      Та з височин ясного апогею

      Святий Денис, ласкавий наш патрон⁹,

      Французький бачить в небезпеці трон,

      І королівську стоптану лілею,

      I кров, і дим, що в’ється над землею,

      І Карла, що народ свій занедбав

      Для пестощів солодких і забав.

      Святий Денис для Франції, – те саме,

      Що Марс для давніх римських вояків,

      Паллада для афінських мудреців…

      А втім, не будем гратися словами:

      Один угодник вартий всіх богів.

      «Ні, присягнусь, – він каже, – не здолаю

      Дивитись довше на страждання краю,

      Де віри правої підняв я стяг:

      Святий вінець у ворога в руках,

      Рід Валуа[35] примушений конати,

      I вороги, що брат їм – Генріх П’ятий¹⁰,

      Законного властителя женуть

      Із краю рідного в незнану путь!

      Хоч я святий, та Бог мені пробачить:

      Мені британців гидко навіть бачить,

      Бо я напевне відаю

34

Ален Шартьє (Chartier Alain, 1386 – 458) – двірський поет Карла VI і Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревіарій благородних», «Книгу чотирьох дам» та ін.

35

Валуа – королівський рід у Франції; першим королем з дому Валуа був Філіпп VI (1328–1350), а останнім – Генріх III (1574–1589).