Орлеанська діва. Вольтер

у нього посідав давно

      Те місце, для кишені непогане,

      Що при дворі взивається воно

      «Друг короля», для чемності і шани,

      Хоча йому простолюд і міщани

      Імення «звідник» мають лиш одно.

      Мосьє Бонно на березі Луари

      Мав пишний замок, найрозкішнішу з осель.

      У замок той приїхала Сорель, —

      І Карл, як ніч свої прослала хмари,

      Прибув туди любовні пити чари.

      Вина і страв Бонно не пожалів…

      Ну що ті пишні бенкети богів!

      Закохані, в солодкім хвилюванні,

      Сп’янівши від нестримного бажання,

      Огнем іскристих поглядів палких

      Світили путь до радощів нічних.

      Розмова вільна, хоч належно скромна,

      Їх окриляла, гостра та невтомна,

      Король Агнесу оком як не їв,

      Про любощі їй ніжно говорив,

      І ніжку тис ногою, і горів.

      По учті, начеб закуска музична,

      Мелодія тосканська хроматична⁶

      Озвалася, заграла, мов струмок.

      Співання флейт, гобоїв і скрипок

      Розповідало казку про героїв,

      Що їх Амур всесильний переміг

      I що зреклись для чарівних утіх

      Людської слави й ратних неспокоїв.

      Капела так захована була,

      Що слухати Сорель її могла,

      Сама від поглядів людських закрита, —

      Була-бо соромлива й гордовита.

      Вже повний місяць високо зійшов;

      Настала північ, з нею йде любов.

      У пишнім, позолоченім алькові,

      В напівімлі привабливо-чудовій,

      Між простирал найкращого ткання

      Лягла Агнеса, та не для спання:

      Дверей-бо, що проводять до алькова,

      Не зачинила, ніби випадково,

      Аліса, мудра над служниць усіх.

      О юнаки, що прагнете утіх,

      Вам, певне, нетерплячка зрозуміла,

      Що доброго монарха охопила!

      Уже пролито пахощі міцні

      Йому на кучері його рясні,

      I входить він, і з милою лягає.

      О раювання божеське, безкрає!

      Серця дзвенять; то сором, то любов

      Агнесі гонить до обличчя кров…

      Минає сором, а любов не гасне.

      Її король цілує любострасний,

      Очей він не здолає одірвать

      Від тих принад, що перед ним лежать, —

      Та й хто ж би міг утриматись, панове?

      Під шиєю, де тон алебастрóвий,

      Ідуть округлі лінії грудей,

      Що сам Амур створив їх для людей,

      Прикрасивши рожевими сосками.

      Чудові перса! Милуватись вами

      Повинен зір, рука – пестити вас

      І губи – цілувати в ніжний час.

      Щоб читачів моїх як слід розважить,

      Охоче б я все тіло змалював

      I лінії, яких ніхто не мав,

      Але моральності закони кажуть,

      Що пензель мій таких не має прав.

      Уся вона – як дивний сон звабливий,

      Бажань нестримних таємничий рій,

      Палкі цілунки, дотики пестливі,

      Немов рум’яна, красять личко їй,

      Нової вроди додають вродливій.

      Три місяці закохані