І прибуде суддя. Володимир Лис

себе життя, то знову ж таки – чому? Що її до цього підштовхнуло?»

      Грюкнули, зачиняючись, двері машини. Я отямився і кинувся до старшого лікаря.

      – Може б, ви підвезли мене до готелю?

      – До готелю? – спитав лікар. – А чого ж – можна. Готель у нас у центрі, а морг біля старої лікарні. Це зовсім поруч. Залазьте всередину.

      Вийшло так, що я сів по один бік носилок з Людмилою, поруч молодший лікар (старший примостився в кабіні поряд із водієм), навпроти посідали санітари. Машина рушила, хоч незабаром і зупинилася. Виявилося, то зустріли хірурга, який нарешті приїхав до лікарні власною машиною і допомога якого була вже зайвою.

      Дорога до моргу тривала хвилин десять, а може, й менше. Ледве вони рушили, у мене знову з’явилося відчуття, що Людмила все ще жива. Коли старший лікар перекинувся кількома словами з хірургом і машина помчала далі, водій вимкнув світло в кузові. За якусь хвилину, коли «швидку» підкинуло на вибоїні, мені здалося, що Людмила застогнала. Я здригнувся, зиркнув на своїх мимовільних попутників. У темряві важко було вловити, чи вони щось теж почули. «Я мушу перевірити сам, – подумав я. – Я не страхополох, не боюся цього», – сказав я собі ще через невеликий шматок дороги. Поволі, мовби ненароком посуваючи руку, я доторкнувся до руки провідниці. Це була холодна рука мерця, який на диво швидко встиг задубіти. Однак, поспішно відсмикнувши руку, я тут же відчув нездоланне бажання вдруге доторкнутися до цих холодних, без сумніву, неживих пальців.

      «Що зі мною?» – подумав я, мало не стогнучи, бо бажання торкнутися, погладити мертву руку провідниці ставало нестримним. Це було так схоже на звичне бажання пестити жінку, що я, усвідомивши це, неабияк перелякався. Невже я некрофіл? Ледве згадав це слово, як відчув: мене охоплює невимовний жах.

      – Що з вами? – спитав раптом лікар, що сидів поруч зі мною. – Вам погано?

      – Ні, ні, – прошепотів я і зрозумів, що все моє тіло почало труситися, немов у лихоманці.

      – Увімкніть світло, – попросив лікар.

      Ледве світло спалахнуло, як я дізнався, що сиджу блідий, наче щойно знятий із хреста.

      – Серце схопило? – співчутливо спитав молодий лікар.

      – Ні, – заперечливо хитнув я головою.

      Мені справді нічого не боліло. Перестала бити й лихоманка. Тільки якась невидима страшна сила підштовхувала до мертвої дівчини, котра лежала біля мене. Але в цьому я признатися не міг.

      – Зараз приїдемо, – сказав лікар. – Потерпіть, там зробимо укол.

      – Мені нічого не болить, – стиха мовив я. – Вибачте, що…

      – Нічого, буває, – співчутливо, вперше за вечір озвався один із санітарів. – То ми до всього звикли.

      – От уже й морг, – сказав старший лікар, повертаючись до них. – А за ним і готель. Ми спершу підвеземо вас.

      Готель – невелика двоповерхова споруда – виявився замкненим. Ніхто не з’явився, коли я постукав у двері. Довелося сідати на лавку перед входом. Звідси я побачив, як спинилася перед сусіднім невеличким