І прибуде суддя. Володимир Лис

Георгію Васильовичу.

      Повіки розтулялися важко, вони, здавалося, аж скрипіли. Спершу я побачив білу смужку стіни, яка бігла до чогось громіздкого й темно-коричневого. Шафа? Потім око впустило до моєї свідомості частину вікна, частину стола й за ним когось, кого неможливо було впізнати.

      – Що з вами? – слова належали величезному чоловікові за столом, котрий заповнював весь кабінет.

      Очі нарешті зовсім розплющилися. Інший чоловік – маленький, згорблений – стояв переді мною і простягав до мене руку. Він був один. Запобігливо посміхався. Я здогадався, що це і є судовий виконавець, який має здати мені квартиру.

      15 листопада

      Я подивився у вікно і зрозумів, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який почався десь по обіді, тепер посилився. У надвечірніх сутінках перед вікном мого маленького кабінету на першому поверсі тьмяно блищали дві чималі калюжі. Я подумав, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати в мої щовечірні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно.

      Ось уже четвертий місяць я живу у Старій Вишні. Містечко маленьке, якщо пройти сотню-дві метрів від центру, потрапляєш у царство садків, тепер, восени, напівголих, і одноповерхових осель. У центрі – три бари, ресторан, щоправда, вечорами, а вдень його приміщення править за їдальню. Іноді мені здається, що ці бари, «барчики», як їх тут називають, зсуваються докупи, відстань між ними дедалі зменшується і зменшується. Ось-ось вони зіллються у щось більше, а проте не менш задушливе, заповнене димом сигарет із чужими літерами на пачках – ними бавляться місцеві «круті» хлопці. Втім, тих «крутих» можна перерахувати на пальцях, якщо не однієї, то двох рук напевне. Вони ходять із бару в бар, за вечір встигають обійти всі три, а часом навідатися і до четвертого, і п’ятого, розташованих на північній і південній околицях Старої Вишні. Іноді хлопці влаштовують собі розваги – на їхнє замовлення в усіх трьох барах вмикають «на повну котушку» музику – йде змагання, у кого гучніше або хто довше витримає ту саму пісню. Рекорд належить місцевому рекетиру Віталику на прізвисько Буцол – він витримав тридцять одну «Морячку».

      Бари називаються – «Нептун», «Вітрячок» і «Венеція». «Вітрячок» ще зрозуміти можна. А от чому «Венеція»? Стара Вишня загубилася серед поліських лісів, і можна заприсягтися, що дев’ять з десяти старовишнівців ніколи в житті не бачили моря.

      – Чому «Венеція»? – перепитав мене здивований бармен.

      Він подивився на мене так, наче я запитав його про рік заснування Старої Вишні чи як звали його предка в чотирнадцятому коліні. Очі його розширилися і звузилися, між його здивуванням і байдужістю, що прийшла на зміну подиву, встигла пролетіти зграя воронів і перетворитися на зграйку сонних мух.

      – А чим ми гірші від інших? – спитав він мене нарешті, і це було риторичне питання й водночас вичерпна відповідь на моє запитання.

      Отже, я живу тут четвертий місяць. Втім, слово «живу» не зовсім точне. Ліпше б його, як не дивно,