І прибуде суддя. Володимир Лис

а праворуч темніє щось схоже на скверик.

      – Мила моя, потерпи, – бурмотів я, – потерпи, люба. Уже зовсім близенько.

      Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я рушив довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», загримав у двері.

      Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, загамселив руками й ногами.

      Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.

      – Гей, чи ви там здуріли? – озвався раптом сердитий чоловічий голос. – Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.

      Я підвів голову й побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.

      – Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, – грізно пообіцяв силует.

      – Я теж приніс хвору, – сказав я. – Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняє.

      – А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, – сказали згори.

      – Де ж тоді приймальне відділення?

      – А он там, з правого боку, у флігельку, – вже менш сердито відповів хворий. – Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.

      – Спасибі, – мовив я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу й попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.

      Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. У кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока в білому халаті.

      – Заходьте, заходьте, – сказала вона. – Ми вас чекаємо.

      – Чекаєте? – здивувався я.

      – Так, – сказала жінка-лікар. – Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, – вона показала на кушетку.

      «Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», – утомлено й радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.

      – Що з нею? – спитала лікар, нахиляючись над провідницею.

      – Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, – пояснив коротко.

      – Але ж вона… – Лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. – Вона ж мертва.

      – Мертва? – скрикнув я.

      Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді почала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері