І прибуде суддя. Володимир Лис

ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.

      – Вам погано? – кинувся до неї старший лікар.

      – Ні-ні. – Лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. – Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.

      – То й що? – не зрозумів лікар «швидкої» – у його погляді теж проростав острах.

      – Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, – тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. – Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, – жінка затулила лице руками, – якось так говорила…

      – Хіба одна Людмила Черняк є на світі? – розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.

      – Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, – подумавши, відповів той. – Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.

      – Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? – припустив молодий і подивився на мене. – Де ви її знайшли?

      – Біля колії, – відповів я. – Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.

      – Може, хтось так вас розіграв?

      – Розіграв? – здивувалася чергова. – Навіщо? З такими речами не жартують.

      – Що ж тоді виходить? – спитав наче сам себе молодший лікар.

      – Стривайте, – сказала чергова. – Ось ви кажете, що вона місцева, – кивнула в бік померлої. – Але ж оцей добродій, – тепер вона хитнула головою на мене, – цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.

      – Так, я чув, що вона була провідницею, – мовив старший лікар. – Тоді що ж сталося? – Він і собі пильно подивився на мене.

      – Звідки я знаю? – трохи сердито сказав я. – Що вона місцева, мені розповів жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.

      Я вимовив це й раптом відчув, як мурашки пробігли по шкірі – пригадав слова жебрака про те, що, коли принести провідницю до лікарні, вона помре. «Ідіотство якесь, – подумалось мені, – звідки йому було те знати?» Хоча це можна було передбачити з її стану. Але той нещасний обірванець запевняв, що коли занести її додому, то, можливо, нічого не станеться, є шанс її врятувати. Ні, таки ідіотство, маячня божевільного, якій я годен повірити.

      Я раптом збагнув – не слухаю, що до мене каже старший з лікарів «швидкої».

      – Ви до мене щось казали… вибачте…

      Я ледве повертав язиком – стомленим, важезним, як і все тіло. За вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, поволі наповнював усю кімнату, розчиняючи присутніх у собі.

      – Я питав, чи з вами не було ніякої жінки? – сказав старший лікар.

      – Уявіть собі, жодної, – проти своєї волі розсердився я. – Коли я зійшов з потяга, мені взагалі здавалося, що це місто вимерло.

      – Не гнівайтесь, – примирливо сказав старший. – Як вона загинула – встановить міліція. Ось, здається,