І прибуде суддя. Володимир Лис

інший потяг влаштуватися?

      – Ви її знаєте?

      – У нашому містечку всі всіх знають, – якось аж мовби приречено сказав жебрак. – А Людка два роки тому з дому кудись зникла. Стривайте… не так швидко… Тут треба повернути. Через дві вулиці, якщо повернути, буде шлях на сільце, де живуть її батьки.

      – А до лікарні – прямо?

      – До лікарні – прямо.

      – А куди ближче?

      – Приблизно однаково. До лікарні, може, й ближче. Але туди не треба йти, повірте…

      – Чому не треба? – укотре здивувався я і, не отримавши відповіді, рушив, попросивши на ходу: – Підтримайте, будь ласка.

      – То ви хочете в лікарню?

      Жебрак, котрий досі йшов поруч, забіг уперед і перепинив мені дорогу. Він став так близько, що я вдруге за вечір почув його гниле дихання.

      – У лікарні вона помре, – забурмотів жебрак. – А може, ще й дорогою. А так хоч є якийсь шанс. Ми залишимо її біля воріт або навіть під порогом. Незабаром світанок. Батько її працює на хлібозаводі. Він рано встає. Повірте, це ліпший вихід…

      «Він таки божевільний, – подумав я. – Гарненьке діло – серед ночі, з цією дівчиною на руках… І поруч з ідіотом або шизофреніком. Чорт, він, здається, збирається мене вдарити…»

      – Пропустіть, будь ласка, – сказав якомога твердіше, – дорога кожна хвилина.

      – Вона помре. – Навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. – Треба занести її до батьків.

      – У них що – є телефон? – здогадався я.

      – Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.

      – Для кого ліпше? – Я рушив прямо на нього.

      – Для неї і для вас.

      Він усе ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Озирнувся й побачив, що не помилився.

      – Ви лишаєтесь?

      Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.

      – Я справді далі не піду, – сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.

      – Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? – спитав я, стримуючи лють. – Чи до найближчого телефону.

      Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.

      – Телефон навряд чи працює, – сказав жебрак. – А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви й у цій темряві побачите, повернете праворуч. Там збоку скверик буде. Через нього навпростець – вийдете прямо до лікарні. Бувайте.

      Уже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:

      – Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І, швидше за все, моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і