Знищ мене. Тагере Мафі

науковці помиляються. Світ плаский.

      Знаю, бо мене кинули на край цього плаского світу, і сімнадцять років я намагалася видряпатися, залізти на зад. Але неможливо перемогти силу тяжіння, коли ніхто там, нагорі, не хоче подати тобі руки.

      Коли ніхто не хоче ризикувати торкатися тебе.

      Сьогодні сніжить.

      Бетон холодніший і жорсткіший, ніж звичайно, але для мене ліпше вже цей холод, ніж затхла вогкість літніх днів. Літо немов пічка повільної дії, що змушує все навколо постійно варитися при однаковій температурі. Воно обіцяє мільйон гарних прикметників лише для того, щоб під час обіду тицьнути тебе носом у сморід і нечистоти. Я ненавиджу спеку, ненавиджу липкий піт на спині. Я ненавиджу безнадію сонячної погоди, сонце надто сконцентроване на собі, щоб помітити ті нескінченні години, які ми проводимо в його присутності. Сонце таке зарозуміле, воно завжди залишає світ, лише коли саме втомлюється від нас.

      Місяць – приємніша компанія.

      Він ніколи не йде. Місяць завжди там, угорі, спостерігає, стоїть непохитно, знає нас у наші світлі й темні години, завжди змінюється, як і ми. Щодня він – це інша версія себе. Іноді слабкий і блідий, іноді сильний і яскравий. Місяць розуміє, що значить бути людиною.

      Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей. Я так довго дивилася у вікно, що забула про все на світі. Простягла руку, щоб спіймати сніжинку, і стисла в жменю морознее повітря. Порожнє.

      Я хочу аж до зап’ястка увігнати свій кулак у вікно. Лише щоб відчути хоч щось.

      Лише щоб відчути себе людиною.

      – Котра година?

      Мої очі на мить заплющуються. Його голос повертає мене у світ, який я намагаюся забути.

      – Я не знаю, – відповідаю йому. Я не знаю, котра година. Я не уявляю, який це день тижня, який тепер місяць і чи справді нині та пора року, яка мала б бути.

      Пір року більше не існує.

      Тварини помирають, птахи не літають, зерно важко проростає, майже не цвітуть квіти. Погода нестабільна. Іноді взимку може вдарити 33 градуси морозу. Ні з того ні з сього все засипає снігом. Ми більше не можемо вирощувати достатньо їжі, забезпечувати тваринам ті рослини, які їм потрібні на харч, не можемо прогодувати людей. До того, як до влади прийшло «Відродження», населення вимирало загрозливими темпами, а вони обіцяли, що знайдуть розв’язання наших проблем. Тварини так відчайдушно хочуть їсти, що їдять усе підряд, а люди так хочуть їсти, що їдять отруєних тварин. Ми вбиваємо себе, намагаючись вижити. Усе міцно пов’язане: погода, рослини, тварини та люди. У природі точиться війна, бо ми знищили екосистему. Знищили атмосферу. Знищили тварин. Наших менших братів.

      Відродження обіцяло все виправити. Але хоч за нового режиму екологічна ситуація трохи поліпшилася, тепер більше людей помирає від зарядженого пістолета, ніж від порожнього шлунка. Стає гірше.

      – Джульєтто?

      Мої думки перемикаються.

      Його очі насторожені, стурбовані, він роздивляється мене.

      Я відводжу погляд.

      Він прочищає горло.

      – Тож, м-м, вони годують нас один раз на день?

      Після його запитання наші погляди линуть до невеликого