Знищ мене. Тагере Мафі

не подивитися на мене? Я не збираюся тебе кривдити…

      Ти мене не пам’ятаєш. Ти не пам’ятаєш, що ми сім років ходили до однієї школи.

      Ти не пам’ятаєш мене.

      – Ти не знаєш мене, – мій голос рівний, байдужий; мої кінцівки оніміли, немов ампутовані. – Ми живемо в одній кімнаті два тижні, і тобі може здатися, що ти мене знаєш, але це не так. Можливо, я справді божевільна.

      – Ні, – говорить він крізь зціплені зуби. – Ти знаєш, що це не так.

      – Тоді, можливо, божевільний ти, – я говорю обережно, повільно. – Бо один із нас псих.

      – Це неправда.

      – Скажи мені, чому ти тут, Адаме. Що ти робиш у божевільні, якщо ти не псих?

      – Відколи тут, я запитую тебе те саме.

      – Можливо, ти забагато питаєш.

      Я чую, як він важко зітхає. Гірко сміється.

      – Ми тут єдині живі істоти, і ти хочеш відгородитись і від мене також?

      Я заплющую очі й концентруюся на своєму диханні.

      – Ти можеш розмовляти зі мною. Лише не торкайся мене.

      Сім секунд мовчання.

      – Можливо, я хочу торкатися тебе.

      П’ятдесят тисяч відтінків недовіри зрешетили моє серце. Божевільна спокуса, болить, болить, болить, відчайдушне прагнення того, чого я ніколи не зможу мати. Я відвертаюся від нього, але брехня спадає з моїх вуст.

      – Можливо, я цього не хочу.

      Він видає різкий звук.

      – Я такий тобі огидний?

      Я обертаюся, його слова змушують мене забути про все. Він дивиться на мене, його обличчя похмуре, щелепи стиснуті, пальці зігнуті. Його очі немов два відра дощової води – глибокі, свіжі, чисті.

      Зранені.

      – Ти не знаєш, про що говориш, – я не можу дихати.

      – Не можеш просто відповісти на питання? – він трусить головою й відвертається до стіни.

      Моє обличчя немов застигла гіпсова маска, мої руки й ноги немов заповнені бетоном. Я нічого не відчуваю. Я ніщо. Я порожнеча. Я ніколи не поворухнуся. Я дивлюся на маленьку тріщину біля мого черевика. І дивитимуся на неї довіку.

      Ковдри падають на підлогу. Світ пливе перед очима, мої вуха вловлюють кожен звук іншого виміру. Я заплющую очі, мої думки відлітають далеко, і спогади б’ють мене в самісіньке серце.

      Я знаю його.

      Я так намагалася припинити думати про нього.

      Я так намагалася забути його обличчя.

      Я так намагалася викинути його сині-сині очі з голови, але я знаю його, я знаю його, я знаю його, три роки минуло з того часу, коли ми бачилися востаннє.

      Я ніколи не зможу забути Адама. Але він уже забув мене.

      Сім

      Я пам’ятаю телевізори, каміни й порцелянові зливальниці. Я пам’ятаю квитки в кіно, автостоянки й позашляховики. Я пам’ятаю перукарні й свята, жалюзі й кульбаби, запах свіжопрокладеного асфальту. Я пам’ятаю рекламу зубної пасти, леді на високих підборах й поважних джентльменів у ділових костюмах. Я пам’ятаю поштарів і бібліотеки і хлоп’ячі вокальні гурти і святкові кульки на новорічних ялинках.

      Пригадую, мені було 10 років, коли нам довелося визнати,