Знищ мене. Тагере Мафі

в чорні черевики до гомілок.

      Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.

      Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво.

      Я хочу сказати: перестань дивитися на мене.

      Перестань торкатися мене своїм поглядом, тримай свої руки при собі, будь ласка, будь ласка, будь ласка.

      – Як тебе звати?

      Порух його голови розколює землю навпіл.

      Я завмираю. Моргаю й затамовую дух.

      Він поворухнувся, і мої очі розлітаються на тисячі шматків, що рикошетять по кімнаті, полюючи на мільйони образів, мільйони митей, застиглих у часі. Поступово мерехтіння картинок припиняється; нагло зупинені в мертвому просторі спогади перетворюються на сумніви, вихор спогадів-сумнівів крає мою душу. Він схожий на когось, кого я знала.

      Один різкий подих – і я повертаюсь назад у реальність. Більше ніяких марень.

      – Чому ти тут? – запитую я в тріщин бетонної стіни. 14 тріщин на 4 стінах тисячі відтінків сірого. Підлога, стеля – усе з однієї брили каменя. Убогі каркаси ліжок, зварені зі старих водопровідних труб. Маленький квадрат віконця: скло надто товсте, його не розіб’єш. Мої сподівання вичерпано. Перед очима все пливе, вони болять. Пальці поволі скрадаються холодною підлогою. Я сиджу на підлозі, тут смердить кригою, металом і брудом.

      Мій однокамерник навпроти, він підігнув ноги під себе, немов його черевики занадто блискучі для цього місця.

      – Ти боїшся мене, – байдуже кидає він.

      Мої пальці стискаються в кулаки.

      – Боюсь, ти помиляєшся.

      Можливо, я й брешу, але це не його справа.

      Він пирхає, і відлуння зависає в мертвому повітрі поміж нами. Я не повертаю голови. Не відповідаю на погляд, що свердлить мене до кісток. Я хапаю зужитий кисень камери й зітхаю. У мене в горлі застрягло щось знайоме, щось, що я вже навчилася ковтати.

      Двічі стукнули у двері, і я опановую себе. Він негайно підводиться.

      – Ніхто не прийде, – повідомляю я. – Це лише сніданок. 264 сніданки, і я досі не знаю, з чого вони зроблені. Ця бовтанина завжди смердить так, немов туди напхали забагато хімії; безформний кусень, що постійно впадає в крайнощі. Іноді він надто солодкий, іноді надто солоний, але завжди смакує огидно.

      Найчастіше я надто голодна, щоб помічати різницю.

      Я чую, як він якусь мить вагається, перед тим як попрямувати до дверей. Він відчиняє невеликий отвір, визирає через нього у світ, якого більше не існує.

      – Чорт! – однокамерник майже перекидає тацю, просунувши її через отвір, і прикладає долоню до сорочки. – Чорт, чорт!

      Стискає пальці в міцний кулак і скрегоче зубами. Він обпік руку. Я попередила б його, якби він тільки мене слухав.

      – Потрібно почекати три хвилини, перед тим як торкатися таці, – повідомляю я стіну. І не дивлюся на ледь помітні шрами, що вкривають мої