Знищ мене. Тагере Мафі

це цілком можливо.

      Я волала роками, і ніхто ніколи мене не чув.

      – Хіба ти не голодна? – його голос тепер спокійніший, навіть трохи стурбований.

      Я голодувала 264 дні.

      – Ні.

      Це слово злітає з моїх вуст, воно лише трохи голосніше за обірваний подих; і я обертаюся. Не маю цього робити, але роблю, і він дивиться на мене. Розглядає мене. Його вуста ледь розтулені, руки-ноги підібрані, а вії опускаються, ховаючи збентеження.

      Щось б’є мене в шлунок.

      Його очі. Щось не так з його очима.

      Це не він це не він це не він це не він.

      Я закриваю світ. Замикаю його. Повернути ключ так важко. Темрява ховає мене у своїх складках.

      – Гей…

      Мої очі різко розплющуються. Ці два розбитих вікна у зовнішній світ наповнюють мій рот битими скалками скла.

      – Що таке? – йому не вдається зробити так, щоб голос звучав рівно, тривожна спроба здаватися апатичним зазнала невдачі.

      Нічого.

      Я концентруюся на прозорому квадраті, що вклинився між мною та моєю свободою. Я хочу розбити це конкретне буття, перетворити його на небуття. Я хочу бути більшою, кращою, сильнішою.

      Я хочу бути лютою лютою лютою.

      Я хочу бути пташкою, що полетить геть.

      – Що ти пишеш? – однокамерник знову говорить.

      Ці – слова блювота.

      Ця розхитана ручка – мій стравохід.

      Цей шматок паперу – порцеляновий глечик.

      – Чому ти не відповідаєш мені?

      Він надто близько. Надто близько. Надто близько. Ніхто ніколи не був достатньо близько.

      Я притлумлюю подих і чекаю, доки він відійде, як усі інші в моєму житті. Концентруюся на вікні й обіцянці того, що може статися. Обіцянці чогось величного, чогось більшого, якоїсь причини, чому це божевілля заполонило мої кістки, якогось пояснення, чому я не можу зробити хоч щось, не зруйнувавши всього. Буде пташка. Вона буде біла з золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме. Буде пташка. Вона буде…

      – Гей…

      – Ти не можеш мене торкатися, – шепочу я. Брешу. Цього я не говорю йому. Він може мене торкатися, цього я не скажу йому ніколи. Будь ласка, торкайся мене, це те, що я хочу йому сказати.

      Але дещо трапляється з людьми, які мене торкаються. Дивні речі. Погані речі.

      Смертельні.

      Я не пригадую тепла обіймів. Мої руки ломить від криги самотності. Рідна мати не могла пригорнути мене. Батько ніколи не грів моїх змерзлих рук. Я живу у світі порожнечі.

      Привіт.

      Світе.

      Ти забудеш мене.

      Стук, стук.

      Однокамерник підстрибує.

      Час брати душ.

      Три

      Двері відчиняються в безодню.

      Там немає ні кольору, ні світла, ні обіцянки чогось іншого, крім жаху на іншому боці. Ні слів. Ні напрямку. Просто відчинені двері, які щоразу означають одне й те саме.

      У мого однокамерника є питання.

      – Що