Знищ мене. Тагере Мафі

двері, і ми обоє схоплюємося на ноги, насильно повернуті до нашої похмурої реальності.

      Адам запитально звів брову.

      – Сніданок?

      – Зачекай три хвилини, – нагадую йому. Ми добре приховуємо голод, до того як стукіт у двері ламає нашу гідність.

      Вони навмисно змушують нас голодувати.

      – Так, – на його вустах приязна усмішка. – Не хочу обпектися.

      Він рвучко ступає вперед, аж повітря в камері пробігає вітерцем.

      Я закам’яніла немов статуя.

      – Я досі не розумію, – він промовляє це дуже тихо. – Чому ти тут?

      – Чому ти так багато запитуєш?

      Він наближається до мене, відстань між нами менше від фута, а я за 10 дюймів від самозаймання.

      – У тебе такі глибокі очі, – він нахиляє голову. – Такі спокійні. Я хочу дізнатися, про що ти думаєш.

      – Не треба, – мій голос тремтить. – Ти навіть не знаєш мене.

      Він сміється, і це засвічує його очі.

      – Я не знаю тебе.

      – Не знаєш.

      Він трусить головою. Сідає на своє ліжко.

      – Правильно. Звісно, я тебе не знаю.

      – Що?

      – Твоя правда, – він переводить подих. – Можливо, я псих. Я відступаю на два кроки.

      – Можливо.

      Він знов усміхається, і мені хочеться запам’ятати його таким назавжди. Я хотіла б дивитися на вигин його вуст решту свого життя.

      – Я не псих, і ти про це знаєш.

      – Але ти не кажеш, чому ти тут, – зауважую я.

      – І ти також.

      Я опускаюся на коліна і затягую тацю через отвір. У двох олов’яних мисках парує якась невизначена маса. Адам опускається на підлогу навпроти мене.

      – Сніданок, – говорю я і посуваю його порцію вперед.

      Шість

      Одне слово, дві губи, три, чотири, п’ять пальців в один кулак.

      Один куток, двоє батьків, три, чотири, п’ять причин ховатися.

      Одна дитина, двоє очей, три, чотири, сімнадцять років страху.

      Зламана мітла, два люті обличчя, сердиті крики, замки на моїх дверях.

      Подивися на мене – це все, що я хочу тобі сказати. Говори до мене. Зціли мене від цих сліз, уперше за все життя я хочу видихнути.

      Минуло два тижні.

      Два тижні невиразної рутини, два тижні нічого, крім рутини. Два тижні з однокамерником, який підійшов надто близько, щобторкнутися мене, що не торкається мене. Адам пристосувався до системи. Він ніколи не скаржиться, ніколи нічого про себе не розповідає, продовжує надто багато запитувати.

      Він гарно до мене ставиться.

      Я сиджу біля вікна й дивлюся, як зіткнулися дощ, листя й сніг. Вони обертаються, танцюючи на вітрі, показуючи свою звичну хореографію неочікуваним глядачам. Солдати крокують через дощ, топчуть листя й опалий сніг під своїми ногами. Їхні руки в рукавицях, вони на зброї, що може випустити кулю за мільйона обставин. Вони не переймаються тією красою, що падає з неба. Вони не розуміють, яка це свобода – відчувати всесвіт на своїй